Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Не хвилюйтеся, Гонзик. З вами усе гаразд.

Гонзик сяє на мене ясними очима. З посмішкою, яка мусить його заспокоїти, я рву не потрібні більше наслідки експертизи.

— Приходьте о третій, — наказую я. — Вам доведеться однести ці папери військовому аташе. Я напишу йому листа. Це дуже важливі папери, і я можу довірити їх лише надійній людині. Зрозуміло?

— Слухаюсь, — відповідає Гонзик і одразу ж витягує з кишені свого блокнота й огризок олівця.

Карличек підводиться, розстібує два ґудзики на його піджаці і проводжає до дверей. Потім повертається й питально дивиться на мене.

— Запрошую вас пообідати зі мною, — кажу я. — Здаюсь! Ваше зверху!

Отже, моя гіпотеза луснула. Ми примусили ворога одступити, він зазнав великих втрат, проте…

Ми сидимо з Карличком у невеличкій кімнатці, обідаєм. У мене такий настрій, ніби це наше прощання. Карличек знову повернеться в свою кримінальну поліцію.

— Я розумію ваш настрій, — каже він.

Настрій! Який там настрій! У мене зараз єдине бажання — кинути все та добре виспатись. Скількох невдач я зазнав! Певно, і та старенька, яку я стрів на кордоні, зараз порадила б мені: «Атож, синку, поспи. Завтра буде видніш!»

Карличек намагається вивести мене з цього напівсну:

— А все ж таки це дуже цікавий випадок! Варто довести все до кінця та взнати, нарешті, правду…

Я стомлено зітхаю. Мені не хочеться зараз про щось думати. От завтра…

Та Карличек, знай собі, гугонить:

— До мети слід прямувати трьома шляхами. По-перше, дізнатися, хто вбив Давида Криштофа, по-друге, знайти китайську шкатулку і, по-третє, викрити, нарешті, хто видав код ВХ-222.

Він повільно п'є мінеральну воду. В очах — оптимізм. Мені навіть заздрісно, що він так уміє себе тримати.

— Давайте розберемося по порядку, — кажу я. — Як нам шукати вбивцю Криштофа?

Моє питання нітрохи його не бентежить.

— Знаю, це не так легко.

— У вас є якийсь план?

— Ні.

— Тоді перейдемо до другого. Де шукати шкатулку? Я певен, що і тут нас чекає невдача.

— Так, шкатулки нам не знайти. Хтось скористався нею — і кінець.

— Третій шлях теж веде нас у безодню. Шукати того, хто видав код, — значить, вернутися знову до полковника й Вашека Небеського. Перший не здатен на таку підлоту, другий — вже цілком себе реабілітував.

— Як? Його ж досі компрометує знайомство з Мартою Вальтеровою?

— У вас, Карличек, якась дивна логіка. Навряд, щоб він дозволив їй іти до тайника. Адже ж він знав, що за ним стежать.

— Вона пішла без його відома.

— А як вона дізналась про таємницю коду? Прочитала його у Вашековій голові?

— Вона могла взнати його і від когось іншого.

— Ви хочете, щоб я почав усе спочатку?

— Так, саме цього я хочу. Тепер ми більше не заблудимось, бо добре знаємо, що ніякого Гегела не існує. Отже, мусимо повернутись до попередньої гіпотези: код видав наш працівник…

Я мовчу. Карличек має рацію. Але чому б не відкласти все на завтра! Та він не звертає на мене жодної уваги.

— Припустимо, що Марту Вальтерову було вбито. Одкинемо самогубство…

Я ніби й не чую.

— До того, як знайшли її тіло, ніхто ще не знав про код ВХ-222… І що мене найбільше дивує, чому вбивця не взяв його в неї… Адже він знав, що труп неодмінно обшукають.

Що можна заперечити проти цього?

— Нічого іншого, що свідчило б про шпигунську діяльність Марти Вальтерової, у неї не знайшли. Або вона несла до криївки лише код, або вбивця забрав у неї все інше. Але чому він не забрав найголовніше — код?

— Навряд, щоб вона несла ще що-небудь, — кажу я.

— А може, китайську шкатулку? — висловлює здогад Карличек. — Тому ми і не знайшли її на квартирі.

Це цілком імовірно. Тоді вбивця забрав шкатулку. Але навіщо? Може, вона компрометувала його? А код залишив?! Нарешті, я починаю розуміти Карличка.

А він тим часом продовжує:

— Вбивця залишив код, по-перше, тому, що це викривало Вальтерову як шпигунку, по-друге, сповіщало, що код викрито і що його слід замінити іншим. Він хотів тим самим попередити нас! А хто міг зробити таку послугу? Ворог?.. Та зрозумійте ж, це був наш працівник!

Он воно що! Поки я мучився над примарною концепцією щодо Гегела, Карличек спокійнісінько прийшов, куди слід.

— Що ж ви мовчите? — запитує він. Та що казати — я просто ошелешений.

— Наш доброчинник, — продовжує він, — усе зробив, як бачите, сам. Застрелив шпигунку, хоч краще б він залишив її для нас…

— Тоді вона виказала б його як спільника, — ледве видушую я з себе.

— Свідченням цього могла бути лише китайська шкатулка. Тому він і прибрав її.

Отже, виходить, що це все ж таки Вашек! На питання, яке мучило мене з самого початку, я дістав, нарешті, відповідь. Вашек утратив голову од кохання. Проте мені потрібні докази.

— Ходімо, Карличек, — кажу я.

— Куди?

— За пістолетом Небеського…

Я майже певен, що саме з нього вбито Вальтерову.

Через годину ми з Карличком заходимо до кімнати, де зберігається зброя. Беремо пістолет Вашека калібру 7,65 та йдемо в тир. Робимо три постріли і беремо кулі з собою. Експерти засвідчують: Марту Вальтерову вбито з цього пістолета.

— Просто не віриться! — вигукує Карличек. — Ми так довго шукали, а він спокійнісінько лежав у нас під носом!

І ось Карличек уже в дорозі. У нього в кишені ордер