І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

О'Дейвен бачить, як Гегеман бере у руки записки. Він бачить це, не спускає з Гегемана очей, спостерігає. А що ж Гегеман? Він читає їх, складає, віддає йому назад і нічого не каже. Ірландець теж нічого не каже. Він лиш дивиться на нього, складає записки ще раз і, стиснувши губи, знову дивиться на гауптштурмфюрера СС.

Вирішальна хвилина — хвилина пізнання, хвилина оцінки один одного.

Обидва сприйняли її без жодного звуку, кожен мовчки коментує її по-своєму. Гегеман мовчить, О'Дейвен не збирається нічого пояснювати. Вони обмінюються короткими поглядами, намагаючись заглянути в душу один одному, і нічого не кажуть. Жодного слова.

— Ходімо, гауптштурмфюрере. Тепер уже можна йти…

Куди ж вони пішли? Арнольд Гегеман уже не пригадує. Мабуть, до будиночка над озером, але чи дійшли вони туди?

Може, й дійшли. Напевно, таки дійшли. Тільки пригадати цього не можна. Будиночок над озером — то буденність, блякла буденність, вона не мала особливого значення. Запам'яталося незвичне, особливе, те, що сталося тієї ночі: повітряний напад, О'Дейвенові записи, а потім той примарний похід.

Ішли вони крізь жах. Загублені діти в руїнах волали до своїх батьків; матері сиділи, мов скам'янілі, перед обвугленими тілами своїх малюків; літні люди, охоплені панікою, гарячково намагалися щось знайти в руїнах.

Вони підійшли до них, чимось допомогли? Гегеман — ні, це він точно пам'ятає. Пам'ятає він і те, що донесення, яке зробив О'Дейвен, було сповнене похвали. Хвали на його, гауптштурмфюрера, адресу. «Там, де з'являвся партайгеноссе Гегеман, завжди з добре продуманою, розумною порадою, там розгиналися згорблені спини… Доктора Гегемана не можна було вивести з рівноваги… Він міг вийти з найнебезпечнішого становища… Доктор Гегеман врятував багато життів, дав розраду багатьом зневіреним від горя душам…»

Дешеве підлабузництво? Чи спроба підкупу? З тої самої ночі вони обоє були пов'язані спільною таємницею. З тої самої ночі Гегеман дивився на свого підопічного по-іншому, бачив його виразніше, він дещо знав, а про ще більше здогадувався. Може, це йому така плата від О'Дейвена, що не видав нікому те, що знав і про що здогадувався?

Невтішні ці роздуми зараз через двадцять три роки. Та й непотрібні вони. Це нічого не давало. Не було й судді, який міг би розсудити, де добро, а де зло, або ще краще: де правильно, а де неправильно. Чи, може, є такий суддя?

Може, ним було саме життя. Бо хіба те, що вижив він, колишній гауптштурмфюрер СС, доктор філософії Арнольд Гегеман, а не Джеймс О'Дейвен — хіба це не достатній доказ? Хіба не автоматично надається перевага кожному, хто вижив, перед мертвими? «Ми, ми живемо! Наші усі ці години, наші, і правда на боці живого!» Це вже не Ніцше, а Шіллер, але якщо підходить, то чому б і не процитувати?

Раніше він ніколи не думав про такі речі. Та відтоді, як за ним ув'язалася тінь О'Дейвена, його хвилювало все, що стосувалося смерті й мерців. Іноді здавалося, ніби його охопив якийсь психоз. Тоді до нього майже ритмічними кроками наближалися трупи, вони шкірили зуби, стукотіли кістками — полчища мерців, усі однакові з вигляду, і йшли вони теж однаково, підходили все ближче, однак ніколи не добирались до нього. У тих снах він ніколи не втікав. Стояв, чекав, хоч і переляканий, але не дуже, стояв і пильно дивився на них.

Це не спогади про власні вчинки, які перетворились у сновидіння. Гегеман ніколи й нікого не вбивав. Під час війни він не розстріляв жодної людини. Те, що в такі ночі відбувалося з ним, то радше нагадування, аніж загроза. Різницю він уловлював точно. Мерці не переслідували його. Вони наближалися до нього лавами, ввижались йому, ось і все.

Чи був О'Дейвен серед них? Або Беата? Дитина? Оці троє — і лише ці троє — мали б, мабуть, підстави обвинувачувати його. Бо він не стояв осторонь їхньої долі.

Та чи означає не стояти осторонь — бути винним?

Доктор Гегеман любив хитромудрі речі. Вони були йому настільки потрібні, як і Ніцше. Він знову згадав його вислів, видобув із закутку пам'яті й голубив подумки: «Кажуть, це я зробив… Я цього не міг зробити… А пам'ять моя слабне».

Вона й цього разу ослабла. Гегеман глянув на світні цифри наручного годинника, прикинув, коли вони будуть у Бойні, і поплескав Відеріха, водія, по плечу.

— Увімкніть, будь ласка, радіоприймач. Трохи веселої музики.

І лише багато пізніше, уже в межах федеральної столиці, він знову поринув у спогади. І зненацька побачив обличчя. Побачив так чітко й виразно, як ніколи за останні роки, обличчя Беати Келлер.

Це вузьке, безпомічне, маленьке обличчя з блідими щоками, з меланхолійними очима, а в них світилося здивування, яке, здавалося, примирилося вже з усім на світі.

Обличчя їхало з ним поруч, їхало по вулицях столиці. Воно не зникало, не змінювалося, не відбивало ніяких почуттів, окрім неприхованого подиву.

Лише вдома Гегеман відчув себе вільно. Образ і спогади вникли аж тоді, коли він став біля вікна й дивився у сірі ранкові сутінки. Від усіх думок лишилась тільки порожня шкаралуща, та й вона потонула в довгому нудному позіху. З минулим покінчено. На нього вже нічого розраховувати. Це просто баласт, який слід викинути.

Вони були задоволені один одним, капітан Госс і професор Кауфгольд. Майнк посприяв, щоб ця розмова відбулася. «Мій колега Кауфгольд займався питаннями зовнішньої політики фашистів. Скоріш за все в нього ви й одержите потрібні дані».

На згадку про це прізвище Госса трохи зсудомило. Він знав Кауфгольда ще зі студентських років. Штефан Кауфгольд був один із так званих незадоволених. Із таких незадоволених, хто весь час прагнув уперед, ненавидів халтуру й невимогливість. Він належав до тих, хто отруював життя усім ледарям, міг лаятись як швець. І таки майже завжди лаявся. Його називали доктором люті. А оскільки вони вчилися в вузі, то висловлювались академічно: доктор Фуроріс.