І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Професор Кауфгольд змалював перебіг воєнних дій аж до окупації Франції фашистськими військами.
— Двадцять другого червня сорокового року було підписано перемир'я. Франція розбита, англійська армія під Дюнкерком зазнала нищівної поразки. Вперше більш ніж за сто років по той бік Ла-Маншу з'явився сильний противник. Загрозливе слово «інтервенція» набуло зримих обрисів, лякало людей і непокоїло британський генеральний штаб. Інтервенція здавалась реальною не лише в Англії, але й на зеленому острові. Черчілль писав у своїх мемуарах: «Можливість висадки німецьких військ в Ірландії з моря і з повітря була завжди для нашого генерального штабу джерелом глибокої стурбованості». У ці місяці всю Англію справді охопила лихоманка, і друга частина ірландського прислів'я була цілком слушна: «Що погано для Англії — те добре для Ірландії».
— І скористався там хтось тим добром?
— Певною мірою так. Принаймні ірландські політики не робили нічого, що могло б полегшити становище Англії. Вони відмовили британському адміралтейству користуватися ірландськими портами, вони допомагали фашистським військово-повітряним силам, передаючи їм метеозведення тощо.
— Гарний нейтралітет, еге ж? Я лише запитую себе, чому Гітлер не скористався розумніше цією очевидною допомогою?
— Ну, я сказав би, він робив усе, що міг. Правда, міг він не так багато, як хотів. Ясно, Ірландія відіграла значну роль у фашистській стратегії після поразки Франці і. Гітлер якось сказав на одній з нарад, що захоплення Ірландії могло б мати у цій війні — тобто у війні з Англією — вирішальне значення. Але як захопити Ірландію? Перед фашистським верховним командуванням стояло невирішене завдання. В таємному протоколі було наведено навіть причини. Хочу прочитати вам два уривки. Там значиться: «Що стосується питання підтримки Ірландії у боротьбі проти Англії, то відправка експедиційного корпусу й захоплення ірландського острова з огляду на переважаючі морські сили Англії… і труднощі з доставкою підкріплення неможливі; німецькі війська, висадившись в Ірландії, позбавлені доставки провіанту, зброї та боєприпасів, були б рано чи пізно знищені противником. І водночас неможливо перешкодити ворогові зміцнювати свої позиції». Фюрер погодився з такою оцінкою становища й заявив, що для підтримки Ірландії можна лише підвозити трофейну англійську зброю і боєприпаси. Та цього, зрештою, ніколи не було.
— Чи не випливає з цього протоколу, що Гітлер розраховував на якісь дії Ірландії проти Англії? Він хотів постачати зброю та боєприпаси…
— Не тільки це. Він постачав і людей. І здавна. У військовому щоденнику керівника німецького шпигунського центру адмірала Канаріса зазначено одинадцятого липня сорокового року: «Щодо бретонського питання, то вже було рішення пана рейхсміністра закордонних справ. Згідно з ним прагнення до автономії Бретані підтримувати більше не треба. Співробітництво з бретонцями в майбутньому обмежиться залученням до боротьби проти Англії потрібних агентів і використання їх в Ірландії». Таким агентам у майбутньому приділялась належна увага. Вони повинні були розпалювати в Ірландії ненависть проти Англії, підбурювати ірландців до саботажу проти англійської власності й таким чином спровокувати Англію виступити проти Ірландії. Це б призвело до роздроблення англійських збройних сил.
Професор Кауфгольд назвав багато випадків застосування таких агентів, які на парашутах спускались на ірландську землю або висаджувалися туди з нейтральних кораблів.
— Але жодна з тих акцій не мала успіху. Навіть із цього можна дійти висновку, що гітлерівські стратеги неправильно оцінили ірландське населення. Усі операції залишились поодинокими акціями й не викликали належного резонансу.
— Що то були за люди? — спитав Госс.
— В основному бретонці, як я вже сказав, а також німці, які колись жили в Ірландії й знали країну та людей, однак перевага надавалася ірландцям.
— Ірландцям, завербованим у власній країні?
— Безперечно. Але й ірландцям, завербованим за межами Ірландії. Гітлер уже захопив пів-Європи, отже, йому в лапи, звичайно, потрапили й ірландці. Деякі з них радо йшли на співробітництво з фашистами…
— А поіменно ці люди відомі, товаришу професор?
Кауфгольд назвав декого. Ті імена нічого Госсові не сказали. Він хвильку повагався, перш ніж задати наступне запитання. Воно ніби й не мало ніякого взаємозв'язку з цією розмовою, але він не бачив і причини, щоб іти манівцями.
— А що ви можете сказати про ірландця Стюарта Джеймса О'Дейвена?
— Нічого. Але мій колега Майнк вивчає його біографію. Кілька днів тому я одержав багато статей, і в них згадуються якийсь О'Дейвен — під час війни він служив у Берліні, а раніше був зв'язаний з Іспанією.
— З Іспанією? А в який час?
— Наскільки я пригадую, то в статтях ішлося про сороковий рік.
— Сороковий? — перепитав Госс. — Автор цих статей — професор Мейволд із Дубліна?
— То таки він. Ви добре поінформовані, товаришу капітан.
— Можна їх прочитати?
— Звичайно. Тільки я віддав їх опрацювати своїй асистенці, фрау Петерс.
— А ви не могли б їй сказати…
— Звичайно… Вам пощастило, бо вона сьогодні від'їжджає, але зараз ще на роботі…
Кауфгольд зняв трубку. Сказав: «Алло!», потім: «Я вас розумію» і «Ви можете на це покластись, товаришко Петерс». Він підморгнув Госсу, що мало означати: на ловця і звір біжить… Далі повторив ще раз: «Я вас розумію» й сказав, що до неї прийде один чоловік. «Госс. Госс! Готтліб, Отто і дві Сюзанни. Я що, нечітко говорю? Ідеться про статті Мейволда. Так, він зараз буде у вас!»
Але «зараз» не вийшло. Асистентка працювала в іншому корпусі, а Госс відпустив свій службовий автомобіль, і «зараз» вилилось у майже сорок п'ять хвилин. Свіже повітря добре вплинуло на капітана. Він був радий, що фрау Петерс сиділа не поруч з кабінетом професора. І Госс використав ці хвилини для перепочинку. Він звик між важливими нарадами робити своєрідне провітрювання мозку. Не забивати голову різними здогадками й комбінаціями з приводу почутого, а підготувати її для сприйняття нового. Метод дуже корисний.
А подумати йому було про що. Різних думок просто так не позбудешся.
Професор Мейволд, 1940 рік, Іспанія… І ще багато чого… А про ще важливіше він дізнається через кілька хвилин…
Ага, що там написав Гайнсен
