І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

Міністерство пропаганди розташоване навпроти канцелярії рейху й міністерства закордонних справ. Машина зупиняється на стоянці. О'Дейвен і Гегеман проходять повз вартових. Після багатьох формальностей і перевірок їм дозволено зайти до просторої зали. Скрізь товпляться офіцери вермахту і СС, серед них партійні й поліцейські чиновники.

Гегеман знає їх усіх, О'Дейвен — майже всіх. Вони кивають один одному, виструнчуються, якщо це потрібно, але майже не розмовляють. Чекання. Довге чекання.

Цю обстановку можна збагнути: нервозність, напруженість, а може, навіть страх. На деяких обличчях можна навіть прочитати безпорадність і страх. Дехто вичавлює з себе посмішку. З поважним виглядом метушаться ад'ютанти й референти. Коли вони відчиняють двері, в приміщення долинають різкі команди, і чутно, як по-молодецьки клацають підбори. Чекання.

Аж ось нарешті різко відчиняються широкі парадні двері, які через кілька секретаріатів з'єднують приймальну н робочим кабінетом Геббельса. Виходить Гуттерер, доктор Леопольд Гуттерер, міністеріальдиректор і завідуючий міністерською канцелярією, статс-секретар міністерства пропаганди, оберштурмбанфюрер СС, довірена особа й інтимний друг Геббельса.

Обличчя його жорстоке й замкнене, на губах вираз зневаги. Ні посмішки, ні привітності. Вітання він сприймає незворушно, як щось належне, ледве помітно кивав, підходить до сходів, стає на третю сходинку, заклавши руку за борт кітеля уніформи. Наполеон.

— Партайгеносен! Товариші! Панове! За дорученням пана рейхсміністра я маю зробити таке повідомлення. За наказом фюрера в цю годину починається нова акція розплати з Лондоном. Ця зброя, розроблена під кодовою назвою «Фау-2», яку величний німецький геній…

І так далі. Довга промова, докладна, громіздка, надто марнотратна промова.

— Вирішальна година… Технічна точність… Застосування в психологічно вирішальний момент… Тріумфальне військове мистецтво фюрера…

Вони дізналися трохи нового, почули підтвердження того, про що раніше здогадувались і про що ходили різні чутки. Що «Фау-1» не дала бажаного наслідку… Що через надто низьку висоту траєкторії від неї є надійний захист… Загороджувальні балони, зенітки, навіть літаки-винищувачі… Нині все по-іншому…

— Історичний поворот… Невдовзі перед остаточною перемогою… У повній бойовій готовності дванадцять тисяч ракет…

А тоді тричі «хайль»: боротьбі, перемозі, Гітлеру. Вільно!

Гегемана хтось поплескав по плечу. З блиском в очах на нього дивиться О'Дейвен.

— Ну, що я казав? Перемога вже справді не за горами!

— Гадаю, що це сказав Фернау.

— Написав. А скажу я. У завтрашній передачі.

Утворюються групи. Скрізь гамір. Гуттерер викликає по прізвищах. Названі поспішають до сходів, одержують накази. Клацають підборами. Повертаються кругом. Зала порожніє.

— Гауптштурмфюрер Гегеман! Пан О'Дейвен!

Вшанування по рангу. Мундир СС поряд з двобортним цивільним костюмом. О'Дейвен випинає груди, хоче конкурувати, хоче, так би мовити, взяти реванш за свою цивільну неповноцінність. У всякому разі так здається Гегеманові. І Гуттерерові теж, мабуть. Вираз його обличчя стає ще пихатіший. Колишній тісний контакт з ірландцем, здається, давно послабився. Тон різкий.

— З вашою передачею зачекаємо, О'Дейвен. Можна імпровізувати. Цієї ночі ви працюєте в будиночку біля озера. Гауптштурмфюрер, проведіть його!

«Погано», — думає Гегеман.

Вони йдуть на стоянку автомобілів. О'Дейвен прикидається, ніби йому холодно. А може, йому справді холодно. Він зводить комір пальта.

— Вперед до Ваннзеє!

Будинок на Великому Ваннзеє. Центральна станція розвідувальної радіослужби. Там щоденно перехоплюються триста шістдесят передач тридцять одною мовою з усього світу. Перехоплюються, перекладаються, класифікуються по сорока шести рубриках і передаються телеграфом далі.

О'Дейвен теж починав колись тут. Не в будиночку над озером, але в цьому відділі. Тоді, восени 1940 року, усе було розкидане, децентралізоване.

Гегеман знає шлях його становлення. Бо всі ці роки мусив його супроводжувати. Іноді це було навіть приємно. Бо з ірландцем можна було знайти спільну мову.

Ну гаразд, отже, будиночок на озері, там можна почути, що говориться в світі. Чи в нього перехопило подих перед цією диво-зброєю, яка, може, й справді такою і є, треба лиш зачекати?

Ніч не змінилася, вже попахує зимою, наближається різдво. Вулиці темні, вузькі шпарки на пофарбованих у чорне фарах майже не пропускають світла. Пробираєшся ніби навпомацки, дорогу лише вгадуєш, а перешкод більше ніж видно.

Мотор голосно гуркоче. Торохтить кузов. Вікна зачинені погано, протяг зі свистом б'є прямо в обличчя. Їдуть мовчки, обидва невеселі.

Повітряна тривога. Десь у районі Потсдамського майдану завивають сирени, невдовзі машину зупиняє патруль протиповітряної оборони.

— Спецдозвіл! — сердито гукає Гегеман. — Нагальна справа! — Він показує документ.

Поїхали далі. Гегеман відчуває на собі погляд О'Дейнена — якийсь насторожений, підозріливий.

— Вам страшно, Джеймсе?

— Ми краще прислужимось Німеччині, якщо запізнимось туди на дві години, а не тоді, коли навіки залишимось під руїнами!

Доктор Гегеман не відповідає. Машина викочується на Шттемберзький майдан, завертає на вулицю Тауенцієн. Вони бачать спалахи вогню із жерл зеніток, чують і постріли. Визначивши позицію зенітної батареї біля зоопарку, орієнтуються, куди їм їхати.

Швидше, швидше, подалі від центру. Машину кидає в різні боки. Буксують колеса, вищать шини. Курфюрстендам широка, рух тут дозволяється в кілька рядів, проїжджа частина дороги вільна. Одразу за Галензеє стає видно, як удень. Американські бомбардувальники скинули освітлювальні бомби, і ті зависли в небі пірамідами, мов новорічні ялинки, й освітлюють місцевість, яка має стати об'єктом атаки. Це — майже квадратний чотирикутник саме там, куди вони їдуть.

— Ми ж пхаємось прямо у пекло! — кричить О'Дейвен.

Гегеман гальмує, трохи вагається, вмикає задній хід і хоче розвернутися. Здає трохи назад, потім повертає кермо на сто вісімдесят градусів. Помітив перешкоду, коли вже натиснув на акселератор. Надто пізно. Машина врізалась у тумбу з оголошеннями. Скло розлітається на друзки, залізо тріщить, з грюкотом відлітають дві шини.

Гегеман наче в лещатах. Кермо влізло йому під шлунок, лобом ударився в вітрове скло, на обличчі відчуває кров, пін не може ні ворухнути рукою, ні повернути голову. Став важко дихати.

Але свідомості він не втратив, вона реєструє кожнісіньку дрібничку, може, тільки все в перекрученому вигляді — швидке сприймає за повільне,