І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

Холодний день. Крижаний східний вітер гуляє по вулицях Берліна. В другій половині дня над містом зависає понуре сіре небо. І ніч настає раніше, ніж звично.

Скрізь холодно і гидко. Однак усупереч погоді, всупереч винятково гнітючим повідомленням з усіх фронтів, незважаючи на горе, що панує скрізь, — за кожним вікном відчувається трохи передріздвяний настрій, вважає Гегеман, їдучи далі й проклинаючи все на світі. Йому хочеться вити вовком.

Отже, час наближається до різдва. Різдвяний вінок. Різдвяні свічки. Різдвяні пісні. Щось на зразок: «Прийшов днесь із небес!» Підійшло б. Ялинки — мов позначки для бомб, фосфор — замість золотого дощику. Фосфор так гарно горить і так гарно освітлює. Краще, ніж стеарин, набагато краще. «Ми зітремо з лиця землі ваші міста!» — Адольф Гітлер. Відтоді минуло три роки. Погань. Увесь Берлін у руїнах. Гамбург у руїнах. Кельн, Дармштадт, Бохум, Вупперталь, Любек, Кіль — цілий атлас, будь ласка. Усе в руїнах. Або в черепках, як співається в пісні.

А ці ідіоти воюють! Ці неандертальці, цей виплодок глупоти! Воюють, убивають і дають себе вбивати! А за що, власне?

Гегеман цього не знає. Він не знає, що відбувається у головах цих людей. Він відчуває до них лише зневагу, більше нічого. Отупілі, вони повзуть вулицями, втомлені, виснажені й охлялі, вони ні в що більше не вірять, але все одно араділи б, почувши по радіо нове «спеціальне повідомлення».

Звичайно, вона повинна бути, ця безвольна маса. Її виховували так, систематично, день при дні. Гегеман теж докладає рук до цього. І О'Дейвен певною мірою. Навчитель Геббельс може бути задоволений своїми послідовниками.

А послідовники ним? Недавно О'Дейвена і Гегемана виключили з кола привілейованих. Їм не дозволяється надалі користуватися бомбосховищем для видатних осіб біля «Адлону».

Внаслідок скорочення фронтів у столиці рейху концентрується все більше службових установ, отож довелося вдатися до суворішого відбору. Щось таки означала неофіційна відмова. Гегеман шаленів від люті, але О'Дейвен сприйняв новину дуже спокійно. «Кожен бореться і страждає у цій важкій боротьбі за долю німецького народу на своєму місці, гауптштурмфюрере», — процитував він Геббельса.

Гегеман знає, де бореться і страждає рейхсміністр пропаганди. Його приватний бункер захований під землю на двадцять метрів. Сходи там вистелені коштовними килимами. Сім'я переховується в обшитій деревом, звуконепроникній затишній квартирі. На стінах висять дорогі картини. Кондиціонер, власна телефонна станція і взагалі все, що треба для життя такій людині, як Геббельс.

Та це й небагато. Кілька днів тому кульгавий страшенно лютував, що не мав звичайної води поголитися. Після цього він написав моторошну статтю для газети «Рейх»: «Під градом бомб ми втратили останнє, що мали, — але чи це одночасно не виграш? З «легкою ношею» легше воювати!» Авжеж, авжеж, але не без звичайної води для гоління, пане рейхсміністре! Такого розміру врешті-решт цей виграш не повинен набирати.

Гегеман знову вилаявся, бо знову, як і раніше, хотілося вити від люті й відчаю, але найбільше — від страху. Вони опинилися в безвиході, війну програно, і нема ніякого сенсу напускати самим собі туману. А ці виродки, ці маленькі люди тримаються там, підставляють свої голови, щоб ми могли врятувати свої. Але як, яким чином?

Може, так, як отой божевільний інженер, котрий десь зо два роки тому підклав вибухівку під міст, що веде до маєтку Геббельса у Шваненвердері? Переодягся рибалкою, заліз у човен і чекав, коли на мосту з'явиться чорний лімузин Геббельса. Потім, запаливши шнур, хотів висадити міст у повітря. Та хіба врятував він свою голову? її відрубали на гільйотині, а міст стоїть і досі.

Ні-і, це не вихід. І все-таки щось треба робити. Бо ще ж бореться вермахт, ще гне спину й надривається народ, інколи він виявляє невдоволення і навіть протестує, але що це вже дасть? Поки затягнеться на шиї зашморг, є трохи часу, і не треба гаяти його.

Такі думки обсіли гауптштурмфюрера. А «опель» заносить далі. Він ледве пробирається по Франфуртералеї, повертає у Боксгагенерштрассе, потрапляє в район Кепенік. «Гай-гай, коли-то я востаннє був тут?» — мовчки запитує себе водій.

Він ще ніколи не відвідував О'Дейвена на його квартирі. Не було потреби. Та й сьогодні теж, власне кажучи, нема. Він що — посильний? Хіба не можна було б доручити це мотоциклістові? Неодмінно треба офіцерові СС? Нечувано!

Цього похмурого листопадового вечора Гегеманові скрізь ввижаються чвари і змови. «Мене хочуть позбутися, принизити. Я вже не належу до привілейованих, а тут ще й це. Одне до другого. Може, це О'Дейвен потрапив у немилість, п разом з ним і я?! Помиляєтесь, панове! Ви самі мене вчили, самі й пожнете плоди!»

Фрідріхсгаген. О'Дейвен наймає помешкання у родини Пендер. Звичайний будиночок, маленький садок, на подвір'ї дровітня й хлів.

О'Дейвен удома.

— Сідайте, гауптштурмфюрере!

— Одягайте пальто, Джеймсе. Вас чекає Геббельс.

— О цій порі?

— А при чому тут пора?

— Я не можу.

— Не меліть дурниць, чоловіче! Вважаєте, мені було дуже приємно добиратися по цій забутій богом місцевості? Мерщій збирайтеся!

— Я справді не можу. Прийду пізніше. Десь за годину. А ви мене не застали.

— Я вас застав! Отож не гайте часу!

— Що Геббельс хоче від мене?

— Ну й ну!.. Ви сьогодні — ніби первісна людина. Може, йому заманулося пограти з вами в шахи.

О'Дейвен взувається. Він гукає свою господиню.

— Я сьогодні не повернусь, фрау Бендер.

Він говорить це спокійно, не підводячи очей, і ретельно зашнуровує черевики.

Гегеман оглядається. Скромна кімната. Грубка в кутку велика й незграбна, але, зважаючи на тепло, яке вона дає, дуже затишна. Біля стола з червоного дерева крісло. На полиці біля ліжка лежать книжки, мило, приладдя для гоління, ганчірка, там стоїть і тазок, усе це напівзакрито пістрявою занавіскою. Вгорі радіоприймач масового користування, там же — купа різних газет. На стіні фотографія фюрера і більше нічого. Навпроти грубки шафа для одягу й посуду, старомодна, але чиста, під нею