І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

— А ви якої думки?

— Я підтримую цю пропозицію. Але слідство повинно зайнятися й особою Нійтмана. Простежити його біографію й таке інше. Повторно допитувати фрау Келлер можна лише тоді, коли матимемо більше фактів. Інакше зіпсуємо справу й сполохаємо рибу.

Лауренцен погодився. Далі вони обговорили заходи, розподілили завдання, встановили терміни. Нарада тривала довго. Майор Лауренцен періодично підбивав підсумки, згодом навіть дозволив присутнім палити. Госсові здавалось, що вони надто порпаються в подробицях і втратили їх взаємозв'язок.

Щоразу нові версії, постійне нагнітання зайвих подробиць, лише накопичування їх, сказав сам собі Госс, може трактуватися по-різному: більше впевненості чи більше проблем. А що переважало саме зараз, важко було сказати.

Розкопка могили — це, можливо, завершення того, попереднього, двадцятирічної давності вчинку. Усе це весь час треба мати на увазі. І цілком можна твердити, що за тим «попереднім вчинком» 1945 року приховувався злочин. Злочин, який, може, протягом наступних двох десятиріч тягнув за собою цілу низку інших порушень закону. Отож і слід було виявити всю вервечку злочинів, заплутаних справ, шахрайств.

А може, це своєрідний гордіїв вузол, який можна розрубати одним ударом меча? Звичайно, був такий вузол, мусив бути. Але оскільки він невидимий і про нього навіть не можна здогадатись, то він втрачав своє значення. Було б безглуздо й неправильно, розмірковував капітан Госс, на даній стадії слідства сконцентрувати всю увагу лише на цьому напрямку. Принаймні досі не придумано такого ракурсу, під яким можна було розглянути все. Коли б можна було сказати: якщо ми знатимемо це, то знатимемо все. І за що братися перш за все — шукати тих, хто стояв за спиною розкопувачів могили, чи зробити ідентифікацію покійного? Госс був певен, що ні те, ні друге не приведе до успіху. З'ясування таємниці має відбуватися послідовно, і це безперечно.

Отже, треба шукати не гордіїв вузол, а взаємопов'язані ланки, які з'єднують в єдине ціле події, що на перший погляд здаються ізольованими. Деякі з них почали вже вимальовуватись, хоча й невиразно.

Під кінець наради у кабінет зайшов офіцер і поклав Лауренцену на стіл записку. Майор, здається, ніби чекав цього. Він прочитав кілька рядків і промимрив:

— Так я й думав. — Потім, передаючи записку далі й водночас повідомляючи про кінець наради, сказав: — Треба подбати про безпеку всіх людей, хоч якось причетних до цієї справи. Старого Пабста, фрау Келлер, професора Майнка. Товариші, я побоююсь, що в нас буде багато роботи.

Манфред Госс кивнув. Решта всі теж кивнули. Записка повідомляла: «Конні, керівник групи злочинців, що діяли на Староміському кладовищі, про якого згадував громадянин ФРН Юрген Баумгольц, це Георг Шрайтер, він же Гуго Гартвіг, він же Конрад Пільцен».

І все. Та більше нічого й не треба було. Товариші знали цього суб'єкта. Один з найпідліших підручних Федеральної розвідувальної служби у Західному Берліні. Він не зупиняється ні перед чим, коли йдеться про досягнення мети. Крім того, він ніколи не працював без доручення. Саме це, очевидно, й мав на увазі майор Лауренцен, сказавши:

— За цим вчинком стоїть Федеральна розвідувальна служба у Пуллаху, таємна служба ФРН.

«Мерседес» котився по автостраді. Доктор Гегеман сидів на задньому сидінні з правого боку і вдивлявся в ніч крізь ліве скло.

Сам він водив машину рідко. Відчуття страху мучило його ще від тієї ночі, коли падали бомби. Боявся сліпучих ліхтарів, примарних тіней, які весь час насувались на нього й викликали тривогу. Він консультувався з лікарями, а ті всю вину звалили на очі. Прогресуюча сліпота, пане раднику міністерства. Брак вітаміну А. Їжте моркву, побільше моркви.

Та йому це краще знати. Вітаміни тут ні до чого. Краще щось на зразок перемикача в корі головного мозку, за допомогою якого можна було вимкнути спогади.

Проїхати автомашиною від Мюнхена до Бонна було не легко не лише для нього, а й для водія. Та Відеріх, який возив його вже багато років, міг ще принаймні перемикати швидкість, керувати, гальмувати. А він, Гегеман, не міг нічого, навіть спати.

І причиною були не клопоти. Клопоти він міг відігнати від себе. Заважала й не давала йому спати думка про причину всіх цих хвилювань, напруженого стану й різних страхів. Майже фізичного болю завдавало усвідомлення того, що десь у якійсь Ірландії сидів собі книжковий черв'як, відгородившись од навколишнього світу, і займався речами, котрі зняли тут, у ФРН, таку шалену веремію. Чистісінький ідіотизм!

«Проте, — сказав сам собі Гегеман, — мені ще й поталанило. Аби не цей хитрий тип з видавництва…»

Уявити собі тільки, що рукопис ірландського професора потрапив саме до цього редактора, який не лише сам був свідком тодішніх подій, але й дуже добре знав діяльність Гегемана. Звичайно, він дещо запідозрив і прийшов до нього.

— Перегляньте, будь ласка, ось цей розділ. Нам його справді друкувати? Я хотів би знати напевно, яка ваша думка.

Заради обережності в таких випадках не слід висловлювати ніяких думок. Щоб виграти час. Не видати себе. Гегеманові не позичати досвіду.

— Залиште рукопис, ми його уважно переглянемо…

Він справді сказав «уважно»? Дивно. Тут користувалися словами, які здавалися цілком невинними, однак мали подвійне значення. Уважно. У цьому слові багато спільного з увагою. Приділяти увагу, звернути увагу. Ми його перевіримо і звернемо увагу. Можна було б сказати й так.

Він про все здогадався одразу, побачивши прізвище О'Дейвена та пробігши кілька пояснень, як кажуть, по діагоналі, і уявив собі наслідки. Наслідки? Небезпеку! Не лише для нього. Гегеман звик думати послідовно. В рукописі була вибухівка. Публікація його викликала б у певних колах сенсацію.

Гегеман негайно знайшов високопоставленого й дуже впливового чиновника в канцелярії федерального канцлера. Розмова, звичайно, віч-на-віч, відбулася майже так, як і хотілося: дипломатично, вишуканими словами, трохи манірно, але для вишколених вух цілком зрозуміло. Чиновник одразу второпав і повністю усвідомив важливість цієї справи для самого Бонна. Гегеманові