І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

Манфред попросив Гудрун розповісти про професора Мейволда. Цей ірландський учений дедалі більше перетворювався на центральну постать у справі О'Дейвена.

Вона небагато знає про цю людину, підкреслила Гудрун. І Росе справді почув небагато. Мейволд — авторитетний історик, живе в Дубліні. Опублікував чимало книжок, деякі вийшли й німецькою мовою. Вона назвала кілька заголовків. Згадала, що його звати Вільям і що має він два докторських ступені. Доктор філософії і почесний доктор. І, мабуть, уже дуже старий.

— Скільки ж йому років? Що ти маєш на увазі, кажучи «дуже старий»?

— Десь під сімдесят.

— Сімдесят? — Госс згадав, що йому казав професор Мпіііік. — Звідки ти взяла? Майнк, — а він познайомився з ним особисто, — твердить, що йому найбільше сорок.

— Отже, він надзвичайно добре зберігся. В одній статті Мойнолд, власне, пише, що йому було двадцять три роки, коли трагічно загинув бургомістр Корка: Мак Свінеп у тисяча дев'ятсот двадцятому на знак протесту проти англійського поневолення його країни оголосив голодовку. Усі спроби британців змусити його приймати їжу розбились об його стійкість. Помер він у страшних муках. На молодого Мейволда ця подія справила глибоке враження.

У Госса на мить відняло мову. Він прикинув: якщо Мейволдові в 1920 році було 23, то, виходить, народився він у 1897 році. А зараз 1967… Якийсь абсурд! Не міг же професор Майнк помилитися аж на тридцять років!

— Ти не помиляєшся, Гудрун?

Ну гаразд, вона категорично не стверджує, принаймні отак беззастережно, але гадає… Крім того, можна ж розшукати статтю…

— Ти ж не вимагатимеш від мене ще раз поїхати в інститут і перерити весь архів, Манфреде, правда?

Він хоч і кивнув, але не вимагав. Кивнув просто автоматично. Подумки він узяв слід, який — у надзвичайному збудженні капітан не знаходив інших слів, — вів до кримінального злочину. «Стривай! — думав Госс знову й знову. — Якщо це підтвердиться…»

Гудрун Петерс повернулася цього вечора додому порівняно рано. Капітан Госс різко урвав зустріч і викликав для неї таксі.

— Мені треба побути на самоті.

І він пішов пішки, вимірюючи кроками дорогу аж до Ліхтенберга. Лиш прибувши туди, відчув, що і стомлений, і бадьорий одночасно. Такий стан подобався йому. Фізична втома, а мозок працює прекрасно: в такі хвилини, він знав, можна знайти розв'язання…

Найвизначніше місце Дубліна, столиці Ірландії, — велетенський парк «Фенікс», який розкинувся на кілька кілометрів північніше Рояль-каналу. На околиці парку стоїть, напівзаховавшись за маленький пагорбок на Конінгем-Роуд, майже казковий замок. Споруда, оздоблена зубцями й високими баштами, могла бути куплена десь у Шотландії й привезена сюди, так вона не пасувала до тутешнього краєвиду без стрімких скель та хвиль, які б'ються об ці скелі.

У замку, що був, власне, музеєм і утримувався коштом міста, професор Мейволд наймав один поверх. Не для власних потреб, для цього йому вистачило б і двох кімнат. Тут він розмістив свій маленький штаб співробітників: доктора Пірсона, свого асистента, міс Дрейтон, секретарку, та старого Кліффа, який відав архівом і виконував обов'язки кур'єра.

Замок знаходився в парку, в якому були альтанки, ставочки з лебедями та обсаджені живоплотом доріжки. Він був не дуже доглянутий, а в цей, незважаючи на бурю, чудовий, як на кінець жовтня, день здавався зовсім непривабливим. Вітер розгойдував гілля дерев, розхитував обеліски й напівзруйновані статуї, ламав останні, зів'ялі вже квіти. Хоч повітря було ще тепле, над землею витав подих зими.

Мейволд сидів за письмовим столом. Вікна з багатьма шибочками пропускали мало світла. Він увімкнув лампи, хоч була рання післяобідня пора, потім яскраву люстру, світильник у бронзовій оправі біля себе і навіть торшер між канапою та кріслом.

Він любив світло і турбувався про те, щоб жоден куточок кімнати не лишався в темряві. Він не переймався тим, що яскраве освітлення робило його ще непоказнішим, маленьким, якимсь мініатюрним. Ставали помітніші зморшки на його обличчі, біле волосся, недбало зачесане назад, зовсім знебарвлювалось. З вигляду йому можна було дати всі вісімдесят, хоча щойно виповнився сьомий десяток.

Бадьорий підстаркуватий чоловік, казали звично, зі свіжим обличчям, переважно у доброму гуморі, дотепний, життєрадісний та привітний. Для нього не існувало проблем, які не можна було б вирішити. Крок за кроком ішов він до своєї мети, без одержимості, але й без меланхолії. З відвертим характером, однак стриманий у всьому, — так змалювала його міс Дрейтон, яка писала під його диктовку і по-материнському піклувалася про нього, наскільки він це дозволяв.

Вона знала й поважала його девіз — єдина прикраса, що висіла на стіні. Професор вимовляв його рідко, але раз по раз пробігав очима, наче його хвилював не зміст речення, а тільки літери. «The readiness is all». Саме цей афоризм із «Гамлета» він вибрав собі й зробив своїм власним: «Бути напоготові — це все».

Він став його життєвим кредо. Ніщо не могло вибити професора з колії. Ні невдача, ні успіх. Те й те однаково впливало на нього: давало заряд для продовження досліджень, для вирішення нових завдань.

Його остання праця про долю ірландських громадян у другій світовій війні була завершена. Навіть розділ про Стюарта Джеймса О'Дейвена. Професор Майнк із Берліна дав йому, добрий імпульс, і Мейволд присвятив О'Дейвену особливо багато уваги. І ось результат: суперечку вирішено. Вирішено на його, Мейволда, користь, це безперечно.

Книжка викличе схвалення або протест, одне слово, збудить громадську думку. Він до всього підготувався. І не писав нічого, чого не можна доказати, не залишив між рядками жодного місця для того, в чому не був переконаний. Так працював він завжди, інакше просто не міг.

Однак його доймало якесь відчуття невдоволення. І причиною того невдоволення була книжка, бо з поля зору автора випали деякі епізоди. Це були білі плями, які зменшували задоволення від виконаної роботи. Перш за все прогалини в історії