І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

— Поки що я насправді нічого не знаю, — сказав він, але це прозвучало досить невпевнено. Він був надзвичайно схвильований. Підвівся знову, вже повільно і з відчуттям власної гідності, хоча це далося йому не легко, пройшов повз Кернея до вікна, відчинив його й вдихнув на повні груди чистого, свіжого повітря.

Відчував, що в нього нічого не виходить. Взагалі він почував себе в цій розмові досить кепсько. Його партнер був дипломатично вишколений, а він, Мейволд, цілком безпорадний у таких справах. Але хіба річ тільки у цьому?

Він зачинив вікно й повернувся назад.

— Ви вирішили відповісти на мої запитання. Що ж, гаразд. Моє перше запитання: чи стосувалась ваша розмова з офіцером СС у сороковому році того самого Стюарта Джеймса О'Дейвена, який згодом працював у Берліні на фашистській радіостанції? Правда, що той офіцер передав вам вітання од О'Дейвена?

— Правда.

— Ви знали О'Дейвена особисто?

— Звичайно.

— Ще з Ірландії?

— Так.

— Ви зберігали тоді його особисті речі, які він хотів одержати назад. Як вони потрапили до вас?

— їх мені вручили іспанські органи влади. О'Дейвен був громадянином Ірландії, а я — ірландський посол у Мадріді. Цілком нормально.

— Нормально лише при умові, якби О'Дейвен перебував в Іспанії.

— Саме так воно й було.

— Коли? Коли ж О'Дейвен був в Іспанії?

— Точних дат я вам не можу назвати. У всякому разі під час війни між урядом Народного фронту і Франко. Я тоді, як ви знаєте, був акредитований у Мадріді. Тобто в республіканській Іспанії, з Франко наш уряд ще не мав тоді офіційних контактів. Одного разу, здається, в тридцять восьмому році, мені показали гребінець. На ньому було вигравійовано: «Save O'Daven!» Тобто «Врятуйте О'Дейвена!» Ми встановили, що цей гребінець таємно передали з в'язниці, яка була на території, захопленій Франко. Ми з'ясували також, що О'Дейвен — це ірландський журналіст і політик Стюарт Джеймс О'Дейвен з Дубліна. Але оскільки його Арештували за політичну чи військову діяльність, то руки н нас практично були зв'язані. Ірландія, як і більшість інших держав, зобов'язалась не втручатися у внутрішні справи Іспанії. Я знаю, що Гітлер і Муссоліні не дотримувались цих угод, але наш уряд не мав права чинити так само віроломно.

— Скажіть, містер Керней, звідки ви дізналися, що О'Дейвена арештували за політичну чи військову діяльність?

— З характеру в'язниці, звідки таємно передали гребінець. Це була військова в'язниця. Власне, колишній монастир, — пояснив Роберт Керней. — Келії на двадцять квадратних футів. Підлога вимурувана з цегли, стіни — з важкого сірого каменю, вгорі, аж під склепінчастою стелею, прорізано двоє маленьких вікон з гратами. Під стіною дерев'яний поміст — щось ніби на зразок ораторської трибуни. О'Дейвен використовував його як ліжко й сидів на ньому.

— Виходить, О'Дейвен боровся проти фашистів, звісна річ, у лавах Інтернаціональних бригад, і потрапив у полон. Здогадувались ви тоді про таке?

— Спочатку я вважав, що це неможливо, бо ж Франко дав наказ розстрілювати всіх полонених бійців Інтернаціональних бригад.

Спершу О'Дейвена мали намір обміняти на котрогось із полонених франкістських офіцерів. Тому й не розстріляли. Чому його пізніше пощадили, коли закінчилась війна в Іспанії, цього посол не знав.

Може, про нього просто забули, а винен у цьому був звичайний бюрократизм. У всякому разі О'Дейвена завжди тримали в одиночці, і він не мав ніяких контактів з іншими в'язнями.

— Його, як уже було сказано, не розстріляли зразу, і це викликало певні сумніви. Але згодом ми знали точно: О'Дейвен був офіцером П'ятнадцятої Інтернаціональної бригади, у тридцять сьомому році, важко поранений у битві за Брунете, потрапив у полон і кілька років провів у в'язниці.

— А це, очевидно, не хвилювало ваш уряд.

— Ви помиляєтесь: нас це дуже хвилювало. Зрештою втрутився навіть сам де Валера, хоч Франко тоді, мабуть, ще не існував для нашого уряду. Він послав йому конфіденціальну телеграму як католик католикові, апелюючи до релігійних почуттів.

— Добився де Валера успіху?

— Відповіді на телеграму не було, однак це ще нічого не свідчить про реакцію, яку вона викликала.

Несподівано О'Дейвен одержав у в'язниці певні пільги. Його виводили на прогулянку у двір двічі на день. Два рази по чверть години. Вранці звичне ходіння по колу, після обіду йому дозволялося виконувати різні вправи. Крім того, щоденно його параша випорожнювалась, її дезинфіковували вапном і карболовою кислотою. Поліпшилось і харчування. Та найголовніше — йому не треба було постійно мовчати: в'язневі дозволили вголос розмовляти — звичайно, з самим собою — і співати. Співав він тоді багато, як сам пізніше розповідав. Кому О'Дейвен мав дякувати за ці пільги, Корней точно не знав. Не знав також, коли вони вступили в силу. Вони не втратили своєї чинності до кінця, причому десь за два місяці перед втечею ще раз було поліпшено харчування, цього разу навіть значно.

— Отже, де Валера послав Франко телеграму. Що сталося далі, містере Керней?

— Тривалий час зовсім нічого. Тобто нічого щодо О'Дейвена. Що ж нам було робити? Становище перемінилося лиш тоді, коли закінчилась війна в Іспанії і ми офіційно визнали Франко. Тепер можна було вести переговори легально, і хтозна, що було б, якби…

— Якби що, містер Керней?

— Якби О'Дейвен перечекав розвиток подій, якби не діяв на власний страх і ризик, довірившись псевдодрузям. Я твердо переконаний, що ми б його витягли звідти живим.

О'Дейвен був зовсім непідготовлений, коли знайшов у камері таємну записку. Там було написано, що наступної ночі він повинен не спати. Та ніч видалась темною, хоч в око стрель. Крізь маленьке віконечко в камеру заглядала зірка. Увесь час лише одна. Він дивився на неї, аж поки почало миготіти перед очима. О'Дейвен не знав, чому він повинен не спати, і передумав усе можливе. Йому здалося, що вже минула північ, коли у дверях камери скреготнув і кілька разів крутнувся ключ. І знову тихо.

Через кілька хвилин він навпомацки добрався до дверей,