І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
— Дзвонили з мюнхенського видавництва. Ваша книжка німецькою мовою не може вийти нинішнього року.
— А чому?
— Технічні труднощі. Докладніше написано в листі, який уже в дорозі.
— Але ж згідно з угодою…
— Звичайно, сер. Вони й посилаються на угоду, обіцяють навіть заплатити більший аванс.
— Мені не потрібен аванс! Мені потрібна книжка! Що сталося з Мейволдом? Він крикнув на свого асистента, а потім люто грюкнув по столу. Він глянув на гасло на стіні, але це його не заспокоїло. «The readiness is all». «А в який, власне, спосіб? — подумки спитав він сам себе. — Гамлет розгледів змову, в яку його втягли, отож йому легко було бути напоготові. Але ж я нічого не побачив! Я лиш відчуваю, що в тисячі різних установ у хід пущено речі, які всі без винятку скеровані на одне: на мою книжку!»
І ця думка поставила усі крапки над «і». Його підганяла не просто впертість чи непродумане бажання пробити лобом стіну. Вирішальну роль зіграли тут навіть не його чисте сумління чи відраза до всяких інтриг. У Вільяма Мейволда прокинулась цікавість, та велика наукова цікавість, яка підганяла його вперед протягом усього життя. Безпомилковим інстинктом дослідника він відчув, що перед ним відкривається нове поле діяльності.
Стара мудрість учить, що в сьогоднішньому дні є паростки вчорашнього дня. Те, що відбувалося останнім часом з ним і довкола нього, могло пояснити оте «тоді» і саме це хвилювало Мейволда. Дослідити минуле, щоб зрозуміти сучасність, так він завжди розумів свій фах.
Майже байдуже, без будь-якого пафосу, однак рішуче він сказав:
— Я все почну спочатку.
— О-о, це дуже прикро.
— Ви ж зовсім не знаєте, з чого й чому я хочу почати спочатку.
— Так чи інакше, це прикро, сер.
«Іноді він поводиться, як швейцар», — подумав Мейволд, а вголос сказав:
— Справу з О'Дейвеном я не вважаю вирішеною. Хоч у моїй книжці цей розділ і залишиться, я все одно продовжуватиму пошуки.
— Цьому рішенню можна лиш дивуватися. Особливо знаючи, як ви інтенсивно працювали з матеріалом. Але, коли можна висловити свою думку, сер, то я взагалі не бачу змоги підступитися до нового матеріалу.
— А ми спробуємо. Зрештою, це наша професія. Крім того, ми можемо звернутися до Майнка. Він, так би мовити, сидить біля першоджерел.
— До професора Майнка не добратись. Крім того, у Мюнхені він мене запевнив, що не хоче більше займатися цією справою. Або не може. Я ж вам казав. Він запланував здійснити подорож з циклом лекцій по Радянському Союзу, включаючи й його азіатську частину. Після цього, мабуть, залишить кафедру й виїде з Берліна. Взагалі, зараз абсолютно недоцільно звертатися до Майнка.
— Тоді — в його інститут. Я не можу собі уявити, що він не залишив після себе наступника. Втім, усе це так чи інак видається дуже дивним, я вже вам казав. Ви йому передали, що я не зміг прибути до Мюнхена лише через цей гидкий грип? Може, він сприйняв мою неявку як образу?
— Зовсім ні, пане професор. Я ж був готовий до дискусії з ним у справі О'Дейвена. Та він не виявив анінайменшої зацікавленості. Він дуже поспішав і…
— Це так не узгоджується з його листами. Він завжди здавався мені сміливцем. Фанатичним шукачем правди.
— Одне діло бути, а друге — здаватись, сер! У Мюнхені він не справляв такого враження. Поводився дуже невпевнено, сковано і зовсім не войовниче.
— Усе-таки я хочу поновити зв'язок з його інститутом. Надто багато поставлено на карту.
— Це, звичайно, виключно ваша справа, але я хотів би застерегти, що органи влади, мабуть, не рекомендували професорові Майнку підтримувати контакти з нами. Повторна спроба встановити такий зв'язок з нашого боку могла б завдати йому неприємностей.
— Отже, ви мені не радите цього робити, Пірсон?
— Не категорично. Доручіть мені вести вашу кореспонденцію. У фаховому світі ваше ім'я користується надто великим авторитетом, аби дати вплутати його в речі, котрі хтозна-як можуть закінчитися.
Мейволд відмахнувся. Останнім часом Пірсон пропонував подібне часто. Хоча говорилося це, мабуть, з добрими намірами, однак Мейволд не відчував за це вдячності. Ті пропозиції заважали йому, здавались нав'язливими. Не хотілось ображати людину, але одного разу у Мейволда з'явилось різке бажання поставити все на своє місце. Але він все одно стримався і лише сказав: «Це дуже люб'язно з вашого боку, Пірсон, однак з рішенням ми почекаємо».
Потім вони завели мову про щось інше, але містер Пірсон відчував себе наче не в своїй тарілці. Незабаром він попрощався, і Мейволд почув, як асистент поспіхом вийшов з будинку.
Професор чекав міс Дрейтон. Як правило, о шістнадцятій вона приносила чай, який вони пили разом. Іноді до них навідувався старий Кліфф. Чаювання тривало з півгодини, пристрасних розмов майже не вели, цей проміжок часу минав переважно в мовчанці.
І коли з коридору долинули дріботливі кроки міс Дрейтон, Мейволд одразу встав і попрямував до круглого столу, де вони часто сиділи разом. Але міс Дрейтон без таці зупинилася в дверях і, здається, була трохи розгублена.
— Містер Керней, сер, — вимовила вона одним подяці їм. — Колишній посол.
— З якої речі? Тут? Та що ж ви, запрошуйте, запрошуйте джентльмена сюди.
Несподіванка? Ні, сенсація! Мейволд перестав щось розуміти.
Керней був такий самий, яким професор бачив його востаннє: статечний, високий на зріст, трохи сутулий, з ріденьким русявим волоссям, з розчервонілим обличчям і великим, мов картоплина, носом.
Він довго працював ірландським послом в Іспанії, зараз на пенсії. Мейволд вважав його загалом ненадійною людиною, якій бракувало передовсім того, що було характерно йому, Мейволду: врівноваженості й самозречення. Керней, гадав професор, схильний до надмірностей у доброму й злому, і на шкалі його почуттів було два полюси: найтонша чуттєвість і грубість, навіть брутальність.
Вони привіталися згідно з ритуалом. Гість і господар обмінялися люб'язностями й
