Грішна - Тесс Геррітсен

очікувала й зупинилася на під’їзній доріжці, вдивляючись у мерехтіння кольорів, пригадуючи, як колись ставила ялинку на Різдво для Віктора — виймала маленькі, тендітні кульки з упаковки, вішала на гілки, від яких пальці перебирали терпкий запах хвої. Пригадала й давніші свята, ще коли була дитиною й батько садовив її на плечі, щоб вона могла почепити срібну зірку на верхівку дерева. Батьки Мори жодного разу не оминули цієї святкової традиції, одначе вона так швидко випустила її зі свого життя. Надто вже це метушливо, забагато роботи. Втягнути дерево в будинок, витягти звідти, а тоді ще один сухий коричневий скелет чекатиме на узбіччі на сміттярів. Вона дозволила складнощам відлякати себе. Забула про радість.

Мора ввійшла з холодного гаража додому, і її привітали аромати смаженої курки, часнику й розмарину. Як же це приємно, коли тебе зустрічає запашна вечеря, коли хтось чекає вдома. Вона почула з вітальні телевізор і пішла на звук, дорогою знімаючи пальто.

Віктор сидів на підлозі біля ялинки, схрестивши ноги, намагався розплутати жмуток дощику. Побачивши її, переможено засміявся.

— У мене виходить не краще, ніж за часів нашого шлюбу.

— Я не чекала всього цього, — сказала Мора, дивлячись на вогники.

— Ну, я подумав, що зараз вже вісімнадцяте грудня, а в тебе досі немає ялинки.

— Не було часу її ставити.

— Час на Різдво завжди є, Моро.

— Оце так зміни. Це ж ти зазвичай був надто зайнятий для свят.

Він перевів погляд зі срібної плутанини на неї.

— І ти завжди за це ображатимешся, правда?

Мора замовкла, жалкуючи про останній коментар. Не годилося так починати вечір — згадуючи давні образи. Вона розвернулася до шафи, повісити пальто. Не обертаючись, спитала:

— Зробити тобі щось випити?

— Те ж, що й собі.

— Навіть якщо це дівчачий напій?

— Чи ж я колись був коктейльним сексистом?

Вона засміялася й пішла на кухню. Вийняла з холодильника лайми та сік журавлини. Відміряла трипл-сек і цитрусову горілку «Абсолют» у шейкер. Стоячи біля раковини, струсила разом лід та алкоголь, відчуваючи, як виморожується металевий шейкер. Шейкер-шейкер — наче кості в стаканчику шурхотять. «Усе життя — азартна гра, а понад усе — любов. Коли я востаннє робила ставки, то програла, — подумала вона. — А на що я ставлю цього разу? На шанс виправити наші стосунки? Чи вкотре розбити собі серце?»

Вона розлила холодний напій по склянках для мартіні й понесла їх у вітальню, коли помітила, що в смітнику повно зібганих коробок з-під замовленої їжі. Не стримала усмішки. Тож Віктор усе ж таки не перетворився незбагненним чином на шеф-кухаря. Сьогоднішньою вечерею вони завдячували відділу кулінарії.

У вітальні Мора побачила, що Віктор облишив ідею розплутати дощик і саме збирав порожні коробки з-під прикрас.

— Ти завдав собі чимало клопоту, — мовила вона, ставлячи склянки на низький столик. — Усі ці лампи, гірлянди.

— Не знайшов нічого різдвяного у тебе в гаражі.

— Я залишила все в Сан-Франциско.

— Так і не купила собі нічого?

— Я й ялинок не ставила.

— Три роки минуло, Моро.

Вона сіла на канапу й спокійно відсьорбнула коктейль.

— А ти коли востаннє діставав коробку з вогниками?

Віктор не відповів, зосередився на збиранні коробок. А тоді нарешті сказав, не дивлячись на неї:

— Теж не мав настрою святкувати.

Телевізор працював, звук було вимкнено, але на екрані мерехтіли, відвертаючи увагу, картинки. Віктор потягнувся по пульт, вимкнув його. Тоді теж сів на канапу, на зручній відстані від неї: не торкаючись, однак достатньо близько для того, щоб лишити можливості відкритими.

Подивився на принесену нею склянку:

— Рожеве, — завважив він із ноткою подиву.

— «Космополітен». Я попереджувала, що це дівочий напій.

Віктор відсьорбнув.

— Схоже, дівчата знаються на веселощах.

Вони трохи посиділи мовчки, потягуючи свої напої. Блимали різдвяні вогники — затишна сцена, однак Мора почувалася як завгодно, тільки не розслаблено. Вона не знала, чого чекати від цього вечора, так само не знала, що очікує він. У ньому все було таким тривожно знайомим — його запах, те, як блищало під світлом ламп його волосся. І всі ці дрібниці, які завжди були такі милі її серцю, бо в них відображалася його непретензійність: поношена сорочка, вицвілі джинси. Той же старий «Таймекс», який він носив, відколи вони познайомилися. «Я не можу приїхати до країни третього світу і сказати, що приїхав допомогти, якщо в мене на руці блищить “Ролекс”», — якось сказав він. Віктор, лицар із Ла-Манчі, борець із вітряними млинами бідності. Її давно виснажила ця боротьба, а от він досі був у самому її осерді.

І Мора попри все шанувала його за це.

Він поставив склянку на стіл.

— Сьогодні знову бачив твоїх черниць, у новинах.

— Що кажуть?

— Поліція обшукувала ставок за абатством. Для чого це?

Мора відкинулася на спинку канапи, напруження в плечах почало танути від алкоголю.

— У ставку знайшли немовля.

— Черниці?

— Чекаємо на підтвердження ДНК.

— Але ти не сумніваєшся, що це її дитина?

— Мусить бути. Інакше справа стає неймовірно ускладнена.

— Тоді ви зможете встановити особу батька. Якщо матимете ДНК.

— Спочатку потрібне ім’я. І навіть якщо ми дізнаємося, хто батько, залишається відкрите запитання, чи це був секс за згодою, чи зґвалтування. Як можна це довести без свідчень Камілли?

— Все одно скидається на можливий мотив убивства.

— Саме так.

Мора допила, відставила склянку. Не варто було пити перед вечерею. Від алкоголю й невиспаності думки почали плутатися. Вона потерла скроні, намагаючись не втрачати гостроти розуму.

— Треба тебе нагодувати, Моро. Схоже, в тебе був важкий день.

Вона вимучено засміялася.

— Пам’ятаєш той фільм, де маленький хлопчик каже: «Я бачу мертвих людей»?

— «Шосте чуття».

— Що ж, я бачу їх увесь час і вже почала від цього втомлюватись. Ось що зіпсувало мені настрій. Майже Різдво, а мені навіть на думку не спадало поставити ялинку, бо перед очима в мене все одно лабораторія для аутопсії. Я досі відчуваю цей запах на своїх руках. Повертаюся додому в такий день, після двох розтинів, і навіть подумати про вечерю не можу. Не можу дивитися на шмат м’яса й не думати про м’язові тканини. Здатна впоратися хіба що з коктейлем. А коли наливаю й відчуваю запах алкоголю, то раптом знову повертаюся до лабораторії. В алкоголю й формаліну однаково різкий запах.

— Ніколи не чув, щоб ти так говорила про свою роботу.

— Я ніколи не відчувала, щоб вона настільки поглинала мене.

— Не схоже на непереможну докторку Айлс.

— Ти знаєш, що я не така.

— Тобі добре вдається ця роль. Куленепробивна розумниця. Ти хоч знаєш,