Грішна - Тесс Геррітсен

ковтнув велику порцію елю та облизав пінні вуса. Її знову вразила його схожість із великою мавпою. Важкі брови, широкий ніс, жорстке чорне волосся на руках. І те, як він ходив — товсті руки хитаються, плечі схилені вперед, як у горили. Вона знала, що в нього проблемний шлюб, а тепер, після виходу на пенсію, — ще й забагато вільного часу. Дивлячись на нього тепер, Ріццолі відчула докір сумління, бо він залишив кілька повідомлень у неї на телефоні, пропонуючи пообідати разом, а вона була надто зайнята, щоб перетелефонувати.

Підійшла офіціантка, впізнала Ріццолі:

— Вам «Сем Адамс», як завжди, детективе?

Джейн подивилася на пиво Корсака. Він пролив трохи на сорочку, залишивши мокрі плями.

— Ні, просто колу.

— Готові зробити замовлення?

Вона розгорнула меню. Пива їй сьогодні не хотілося, але вона помирала з голоду.

— Мені салат від шефа з додатковим соусом «Тисяча островів». Рибу з картоплею. І порцію цибульних кілець. Можете все принести одразу? О, і додаткове масло до булочок можна?

Корсак розреготався.

— Не лусни, Ріццолі.

— Я голодна.

— Знаєш, що вся ця смаженина робить з артеріями?

— Добре, цибульними кільцями ділитися не буду.

Офіціантка подивилася на нього.

— Що для вас, сер?

— Запеченого лосося, без масла. І салат з оцтовою заправкою.

Коли офіціантка пішла, Ріццолі з недовірою глянула на Корсака.

— Відколи це ти почав їсти печену рибу?

— Після того, як тип нагорі тріснув мене по голові своїм застереженням.

— Ти справді так харчуєшся? Це не напоказ?

— Уже десять фунтів скинув. І це ж навіть без сигарет, розумієш, справді схуднув. Не просто воду зігнав. — Він відкинувся на спинку, надто вдоволений собою. — Навіть на біговій доріжці тепер займаюся.

— Жартуєш.

— Пішов у спортзал, на кардіотренування. Ну, знаєш — де постійно перевіряєш пульс. Почуваюся на десять років молодшим.

Певно, хотів почути від неї «виглядаєш на десять років молодшим», але вона цього не сказала, бо це було б неправдою.

— Десять фунтів. Молодець.

— Тепер треба втримати.

— То чому пиво п’єш?

— Алкоголь можна, чи ти не чула? Останні новини від «Медичного журналу Нової Англії». Склянка червоного вина корисна для мотора. — Він кивнув на колу, яку поставила перед Ріццолі офіціантка. — А це що? Ти ж зазвичай ель замовляєш.

Джейн знизала плечима.

— Не сьогодні.

— Нормально почуваєшся?

«Ні, не нормально. Я залетіла й тепер навіть від пива блювати хочеться».

— Справ багато, — сказала вона.

— Так, я чув. Що там із черницями?

— Поки не знаємо.

— Чув, одна з них ще й матусею була.

— Де ти це почув?

— Ну знаєш, балакають.

— Що ще ти чув?

— Що ви дістали немовля зі ставка.

Чуток неможливо було уникнути. Копи розмовляють один з одним, зі своїми дружинами. Джейн подумала про всіх учасників пошуків, які зібралися навколо ставка, про санітарів моргу, про криміналістів. Кілька балакунів — і скоро вже навіть ньютонівський коп у відставці знає подробиці. Їй стало страшно, що ж буде в ранкових газетах. Убивства самі собою зачаровували читачів. А в цьому тепер був ще й заборонений секс — потужний наркотик, що виводив цю справу до центру уваги.

Офіціантка принесла їжу. Замовлення Ріццолі зайняло більшу частину столу, нагадуючи про родинне свято. Вона накинулася на їжу, вгризлася в картоплю, таку гарячу, що обпекла язика, і довелося залити пожежу колою.

Попри праведні заяви про смажену їжу, Корсак жадібно дивився на цибульні кільця. Тоді перевів погляд на свою рибу, зітхнув і взявся за виделку.

— Будеш кільця? — запитала Джейн.

— Ні, кажу ж тобі — я змінив своє життя. Той інфаркт був чи не найкращою подією мого життя.

— Серйозно?

— Так. Я худну. Кинув курити. Слухай, наче навіть волосся потрошку відростає.

Він нахилив голову, показуючи їй лисину.

«Якщо щось і відростає, — подумала вона, — то в голові, а не на ній».

— Так, я багато чого змінюю, — повторив Корсак.

Він замовк і зосередився на своєму лососі, однак, здається, без задоволення. Ріццолі мало не підсунула йому цибулю з жалості.

Але коли він підвів голову знову, то дивився вже на неї, а не на її їжу.

— Удома теж усе змінюється.

Щось у тому, як Корсак це сказав, збентежило її. Те, як він дивився на неї, наче збираючись відкрити душу. Джейн страхалася брудних деталей, але бачила, що йому конче треба поговорити.

— Як там справи? — запитала вона. Уже здогадуючись, що буде далі.

— Ми з Діаною… ти знаєш, що там відбувається. Ти її бачила.

Ріццолі познайомилася з його дружиною в лікарні, де Корсак одужував від серцевого нападу. Вона під час першої ж зустрічі завважила невиразну мову Діани, її скляні очі. Жінка була ходячою аптечкою: на «Валіумі», на кодеїні — що вдасться випросити в лікарів. Корсак розповів, що цій проблемі вже багато років, але він лишився з дружиною, бо саме так мають чинити чоловіки.

— Як у неї зараз справи?

— Так само. Досі обдовбана по самі вуха.

— Ти ж казав, що все змінюється.

— Так. Я від неї пішов.

Джейн розуміла, що він чекає на її реакцію. Пильно подивилася на нього, не певна, радіти чи переживати. Не певна того, чого він від неї хоче.

— Боже, Корсак, — нарешті вимовила вона. — Ти впевнений?

— Я в усьому своєму клятому житті не був упевненіший. Виїжджаю наступного тижня. Знайшов собі парубоцьке лігво тут, у Джамайка-Плейн. Улаштую все саме так, як сам хочу. Знаєш — широкоекранний телевізор, велетенські бісові колонки, щоб аж барабанні перетинки вибивало.

«Йому п’ятдесят чотири, у нього був серцевий напад, і він збирається пуститися берега, — подумала вона. — Наче підліток, який ніяк не дочекається переїзду до своєї першої квартири».

— Вона й не помітить, що мене немає. Буде щаслива, поки я оплачуватиму її аптечні рахунки. Боже, не знаю, чому я так довго цього не робив. Півжиття змарнував, але кажу тобі: годі. Відтепер важлива кожна хвилина.

— А ваша дочка? Що вона каже?

Корсак пирхнув.

— Наче їй не начхати. Вона тільки грошей у мене просить. «Татку, мені потрібне нове авто. Татку, я хочу поїхати в Канкун». Думаєш, я колись був у тому Канкуні?

Джейн відкинулася на спинку лави й подивилася на нього понад охололими цибульними кільцями.

— Ти розумієш, що робиш?

— Так. Починаю контролювати своє життя. — Він замовк, тоді сказав з обуренням: — Я думав, ти будеш за мене рада.

— Я рада. Гадаю.

— Що то за погляд?

— Який погляд?

— Наче я крила відростив.

— Мушу звикнути до нового Корсака. Наче я зовсім тебе не знаю.

— А це погано?

— Ні. Принаймні ти більше не димиш мені в обличчя.

Вони обидва засміялися. Новий