Кишеня, повна жита - Агата Крісті

— Гаразд, сер.

— І з’ясуй усе, що зможеш, про дроздів, — сказав йому Ніл через плече.

— Дроздів, сер? — повторив сержант Гей, глибоко містифікований.

— Атож, сержанте, мене цікавлять саме дрозди, а не горобці абощо.

— Слухаюсь, сер, — спантеличено відказав сержант Гей.

Розділ сімнадцятий

І

Інспектор Ніл знайшов у містері Енселі адвоката, який і не думав когось залякувати, а самого його було залякати легко. Будучи співвласником невеличкої фірми, що не вельми процвітала, він не тільки не надто наполягав на своїх правах, а й був готовий у всьому допомагати поліції.

Так, зізнався він, він склав заповіт для покійної місіс Адель Фортеск’ю. Вона прийшла до його контори приблизно п’ять тижнів тому. Йому здалося трохи дивним, чому вона вирішила звернутися саме до нього, але, природно, не сказав їй нічого. Дивні події нерідко трапляються в адвокатському ремеслі, й інспектор, звичайно ж, розуміє, що слід бути вельми обережним, і так далі, і таке інше. Інспектор кивнув головою, підтвердивши, що він усе розуміє. Він уже з’ясував, що містер Енсел раніше не здійснював жодних законних оборудок ані для місіс Фортеск’ю, ані для когось із родини Фортеск’ю.

— Не слід дивуватися, — сказав містер Енсел, — що вона не захотіла звернутися з цим питанням до адвокатів свого чоловіка.

Якщо скоротити зайву балачку, то факти були досить простими. Адель Фортеск’ю склала заповіт, заповівши все, що мала, Вівіанові Дюбуа.

— Але я подумав, — сказав містер Енсел, подивившись на інспектора із запитливим виразом, — що вона не має чогось особливо залишати нехай там комусь у спадок.

Інспектор Ніл кивнув головою. На той час, коли Адель Фортеск’ю укладала свій заповіт, так воно й було. Але після того як Рекс Фортеск’ю помер, Адель Фортеск’ю успадкувала сто тисяч фунтів і, судячи з усього, ці сто тисяч (за винятком витрат на похорон) тепер належать Вівіанові Едвардові Дюбуа.

ІІ

У готелі «Гольф» інспектор Ніл знайшов Вівіана Дюбуа у вкрай нервовому стані, у якому той чекав розмови з ним. Дюбуа вже наготувався покинути готель, його валізи були спаковані, коли по телефону надійшло прохання від інспектора Ніла, щоб він залишився. Інспектор Ніл був надзвичайно люб’язний, він майже просив пробачення. Але за традиційними словами прохання вгадувався наказ. Вівіан Дюбуа спробував заперечити, але надто не наполягав.

Тепер він сказав:

— Я думаю, ви розумієте, інспекторе Ніл, що стовбичити тут мені довго не можна. У мене бізнес, який вимагає моєї присутності.

— Я не знав, що ви маєте якийсь бізнес, містере Дюбуа, — лагідно сказав інспектор Ніл.

— Боюся, ніхто з нас сьогодні не може втішатися тим дозвіллям, яке йому хотілося б мати.

— Смерть місіс Фортеск’ю, певно, стала для вас справжнім шоком, містере Дюбуа. Ви були з нею великими друзями, чи не так?

— Так, — не став заперечувати Дюбуа, — вона була чарівною жінкою. Ми дуже часто грали з нею в гольф.

— Сподіваюся, вам дуже її бракує.

— Так, справді, — зітхнув Дюбуа. — Усі ці події занадто жахливі.

— Якщо не помиляюся, то ви їй телефонували в той день, коли вона померла?

— Хіба? Чесно кажучи, я вже не пам’ятаю.

— Близько четвертої години, так мені здається.

— А й справді, здається, телефонував.

— А ви не пам’ятаєте, про що ви розмовляли з нею, містере Дюбуа?

— Та розмова не мала значення. Здається, я запитав її, як вона себе почуває і чи є якісь новини про смерть її чоловіка — більш або менш звичайне розпитування.

— Розумію, — сказав інспектор Ніл і додав: — А потім ви пішли прогулятися?

— Е… е… так… здається, я й справді вийшов на коротку прогулянку. Хоч, власне, то була не прогулянка, я лише загнав кілька м’ячів у лунки для гольфу.

Інспектор Ніл лагідно йому заперечив:

— Думаю, ви помиляєтеся, містере Дюбуа… Якщо ви й заганяли м’ячі в лунки, то якогось іншого дня… Тутешній портьє помітив, що ви вийшли на дорогу, яка веде до «Тисової хатини».

Очі Дюбуа зустрілися з його очима, потім його погляд нервово ковзнув убік.

— Боюся, я не пам’ятаю, інспекторе.

— Можливо, насправді ви пішли, щоб зустрітися з місіс Фортеск’ю?

Дюбуа різко заперечив:

— Ні. Я з нею не зустрічався. Я не підходив близько до будинку.

— Куди ж ви тоді пішли?

— О, я дійшов по тій дорозі до маєтку «Троє голубів», після чого обернувся й пішов назад понад полями для гри в гольф.

— Ви впевнені, що ви не дійшли до «Тисової хатини»?

— Цілком упевнений, інспекторе.

Інспектор похитав головою.

— Я ще раз застерігаю вас, містере Дюбуа, — сказав він, — що ліпше бути з нами відвертим. Ви могли мати цілком невинні причини, щоб піти туди.

— Я вам уже сказав, що в той день не мав наміру зустрічатися з місіс Фортеск’ю.

Інспектор підвівся на ноги.

— Знаєте, містере Дюбуа, — сказав він надзвичайно люб’язним голосом, — думаю, ми попросимо вас дати письмові свідчення, і ви маєте цілковите право вимагати, щоб при написанні цього документа був присутній ваш адвокат.

Кров відринула від обличчя містера Дюбуа, і воно забарвилося у хворобливий зелений колір.

— Ви мені погрожуєте, — сказав він. — Погрожуєте мені?

— Ні, ні, у мене такого наміру не було, — промовив інспектор Ніл тоном обуреного заперечення. — Нам не дозволено вдаватися до таких методів. Навпаки. Я хотів лише підказати вам, що ви маєте певні права.

— Я цілком непричетний до всіх тих подій, я вже вам сказав! Абсолютно непричетний.

— Тоді ви дарма заперечуєте, містере Дюбуа, що ви були біля «Тисової хатини» близько половини на п’яту в той день. Одна людина виглянула з вікна й побачила вас.

— Я був лише в саду. Я не підходив до будинку.

— Справді не підходили? — запитав інспектор Ніл. — Ви в цьому переконані? Хіба ви не увійшли в бічні двері й не піднялися сходами до вітальні місіс Фортеск’ю? Ви щось шукали, признайтеся, у шухляді її письмового столу.

— Думаю, ті листи вже потрапили у ваші руки, — похмуро сказав Дюбуа. — Ця дурепа Адель зберегла їх — хоч і заприсяглася мені, що спалить. — Але вони не означають те,