Кишеня, повна жита - Агата Крісті

— Він повернувся додому поїздом?

— Так. Він узяв таксі на станції.

— Для нього було незвичним повертатися додому поїздом?

— Іноді він так повертається. Не дуже часто. Думаю, він був у таких місцях у місті, де дуже важко запаркувати автомобіль. Для нього було набагато легше повернутися додому на поїзді, від станції Кеннон-стрит.

— Розумію, — сказав інспектор Ніл. Він провадив: — Я запитав вашого чоловіка, чи місіс Фортеск’ю склала заповіт, перед тим як померла. Він сказав, що, певно, ні. Думаю, що й вам по це нічого не відомо?

На його подив, Дженніфер Фортеск’ю енергійно закивала головою.

— О, так, — сказала вона. — Адель склала заповіт. Вона сказала мені про це.

— Справді? Коли саме вона його склала?

— Не так давно. Близько місяця тому, я думаю.

— Це дуже цікаво, — сказав інспектор Ніл.

Місіс Персівал енергійно нахилилася вперед. Її обличчя сяяло від задоволення. Вона явно втішалася тим, що наділена таким дорогоцінним знанням.

— Вал про це не знав, — сказала вона. — Ніхто не знав. Думаю, я випадково довідалася про це. Я була на вулиці. Щойно вийшла з крамниці канцелярського приладдя, коли побачила Адель, яка виходила з адвокатської контори. «Ансел і Ворел», ви знаєте. На Гай-стрит.

— Знаю, — сказав Ніл. — Там розташована місцева адвокатська контора.

— Так. І я запитала в Адель: «Що ти там робила?» А вона засміялася й відповіла: «Тобі так цікаво знати?» А потім, коли ми йшли разом, вона сказала: «Я тобі скажу, Дженніфер. Я складала там свій заповіт». — «Ну, знаєш, — здивувалася я, — навіщо тобі заповіт, Адель, ти начебто не стара й не хвора. Чи, може, я помиляюся?» А вона відповіла мені, що ні, звичайно ж, вона не хвора. Вона ніколи не почувала себе краще, ніж тепер. Але кожен повинен скласти свій заповіт. Вона мені пояснила, що не захотіла звертатися до того зарозумілого сімейного адвоката в Лондоні, містера Білінґслі. Вона сказала, що той старий і слизький ябедник неодмінно про все розповість родині. «Ні, — сказала вона, — мій заповіт — це моя справа, Дженніфер, і я зроблю його, як хочу, і ніхто не знатиме, що там у ньому написано». — «Гаразд, Адель, — сказала я, — я нічого нікому не розповім». А вона мені у відповідь: «Можеш розповідати кому завгодно. Бо ти все одно не знаєш його змісту». Але я нікому не розповіла про ту мою розмову з Аделлю. Нікому, навіть Персі. Я вважаю, що жінки повинні підтримувати одна одну, чи не так, інспекторе Ніл?

— Я переконаний, це дуже добре почуття з вашого боку, — дипломатично прокоментував інспектор Ніл.

— Знаєте, я за своєю вдачею жінка не зла, — сказала Дженніфер, — але Адель ніколи особливо мені не подобалася, якщо ви розумієте, про що я кажу. Я завжди думала, вона належить до тих жінок, які ні перед чим не зупиняться, щоб добути те, чого вони хочуть. Але тепер вона мертва, і, можливо, я недооцінювала її, бідолашну.

— Що ж, я дякую вам, місіс Фортеск’ю, ви мені дуже допомогли.

— Будь ласка, будь ласка. Я з радістю готова зробити все, що можу. Усе так жахливо, ви зі мною, сподіваюся, згодні? А що то за стара дама, яка приїхала сьогодні вранці?

— Така собі міс Марпл. Вона вельми люб’язно приїхала сюди повідомити нам усе, що вона знає про Ґледіс Мартін. Вона сказала, що Ґледіс Мартін служила в неї кілька років тому.

— Справді? Як цікаво.

— У мене до вас іще одне запитання, місіс Персівал. Чи вам відомо що-небудь про дроздів?

Дженніфер рвучко стрепенулася. Вона впустила на підлогу свою сумочку й нахилилася, щоб підняти її.

— Про дроздів, інспекторе? Дроздів? Яких дроздів?

Голос у неї був дещо засапаний. Усміхаючись, інспектор Ніл сказав:

— Просто дроздів. Живих, або мертвих, або навіть, скажімо так, символічних.

Дженніфер Фортеск’ю різко кинула:

— Я не розумію, що ви маєте на увазі. Не розумію, про що ви кажете.

— Отже, ви нічого не знаєте про дроздів, місіс Фортеск’ю?

Вона повільно проказала:

— Певно, ви маєте на увазі тих, яких минулого літа знайшли запеченими в пирозі. Дурниця та й годі.

— Які лежали на столі в бібліотеці чи не так?

— То був просто чийсь дурний жарт. Не знаю, хто вам про нього розповів. Містер Фортеск’ю, мій свекор, дуже розгнівався, коли йому це утнули.

— Тільки розгнівався? Більше нічого?

— О, я розумію, до чого ви хилите. Так, я сподіваюся, ви маєте слушність. Він запитав, чи в домі не було якихось чужинців.

— Чужинців? — вигукнув інспектор Ніл, піднявши брови.

— Атож, саме це він сказав, — промовила місіс Персівал тоном виправдання.

— Чужинців, — замислено повторив інспектор Ніл. Потім запитав: — Він не здавався наляканим абощо?

— Наляканим? Я не знаю, що ви маєте на увазі.

— Чи він, бува, не нервував. Коли запитував про чужинців?

— Так. Так, він справді був якийсь не такий. Звичайно, я дуже добре не пам’ятаю. Це було кілька місяців тому. Не думаю, що то було щось інше, аніж просто дурний жарт. Можливо, ту витівку встругнув Крамп. Мені справді здається, що Крамп — чоловік вельми неврівноважений, і я майже переконана, що він п’є. Він буває надзвичайно нахабним у своїх манерах. Я іноді замислювалася над тим, чи не плекає він якогось невдоволення проти містера Фортеск’ю. Ви не думаєте, що це можливо, інспекторе?

— Нема нічого неможливого, — сказав інспектор і пішов геть.

ІІ

Персівал Фортеск’ю був у Лондоні, але інспектор Ніл знайшов Ланселота, що сидів зі своєю дружиною в бібліотеці. Вони грали в шахи.

— Я хочу відірвати вас від гри, — сказав інспектор тоном вибачення.

— Ми лише гаємо час, інспекторе, чи не так, Пет?

Пет кивнула головою.

— Ви, можливо, подумаєте, що я ставлю вам дуже дурне запитання, — сказав Ніл. — Вам відомо що-небудь про дроздів, містере Фортеск’ю?

— Про дроздів? — Ланс здавався здивованим. — Про яких дроздів? Про звичайних птахів, чи ви маєте на увазі щось у переносному смислі?

Інспектор Ніл відповів йому з несподіваною, дещо розгубленою усмішкою:

— Я й сам не знаю, що я маю на увазі, містере Фортеск’ю. Було згадано про дроздів, а в якому контексті, мені