Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

«Здається, все спокійно».

Яна обійшла майже всі відділення, побалакала з медсестрами та оглянула хворих, залишених під спостереження чергового лікаря. Залишилося зайти у приймальне відділення, куди вона й прямувала, коли почула обурені жіночі голоси. Яна негайно побігла на крики.

Медсестра приймального відділення, розкинувши руки в боки й розставивши ноги, тримала оборону та щось наполегливо пояснювала високому чоловікові в чорній шкіряній куртці. Він незворушно споглядав на сміливу жінку з висоти свого чималого зросту й мовчав. А коли крики йому набридли, він просто відсунув її вбік і попрямував углиб — у напрямку до Яни.

Не те щоб вона злякалася, але людина, що насувалася на неї, виглядала небезпечною. Яна не звернула б уваги б цього чоловіка в натовпі, але зараз, коли він йшов назустріч, всі подробиці його вигляду здавалися особливими.

Це був рудоволосий чоловік, худорлявий, але з грацією великої кішки. Точніше кота, тому що нічого жіночного в його рухах не спостерігалося. Його погляд — холодній та ніби прозорий — нічого не виражав. Від усього цього Яні стало моторошно, але вона не мала права пасувати перед труднощами, принаймні на роботі.

— Вітаю. Я черговий лікар. Ви з якого питання?

Схоже, він збирався пройти повз, навіть не поглянувши, але її голос зупинив його. Чоловік пригальмував і, засунувши руки до кишень джинсів, втупився на Яну.

— Яно Євгенівно, може, до поліції зателефонувати?

Медсестра вже визирала з-за дверей в санпропускник, явно задоволена тим, що хтось інший взяв на себе неприємну місію — виставити неговіркого чоловіка за поріг лікарні.

Яна похитала головою та вирішила спробувати ще раз.

— Ви прийшли когось провідати?

Він провів очима-крижинками по її фігурі, ногам, повернувся до очей. На крихітну мить Яні здалося, що його губи сіпнулися в легкій усмішці, але потім пролунав хрипкий голос, схожий на скрегіт металу.

— Вгадали.

Яна відчувала себе дуже незатишно під пильним поглядом, але не відступала.

— Вибачте, але години для відвідин вже закінчилися. Приходьте завтра.

— Завтра? — Він замовк, розмірковуючи, і Яна вже вирішила, що чоловік зараз розвернеться й піде геть, але той несподівано швидким рухом притиснув її до стіни коридору та зосередив погляд на роті. — А мені потрібно сьогодні.

Вона повинна була злякатися, але не злякалася. Попри те, що його провокаційний погляд продовжував вивчати її губи, Яна знайшла в собі мужність відповісти:

— Сьогодні не можна. У нас режим. Пацієнти вже сплять.

Після її слів щось промайнуло в прозорих очах. Можливо, чоловік очікував, що Яна почне благати його відпустити її чи покличе на допомогу. Але вона витримала настирливу увагу та натиск тіла — не надто сильного, але достатнього для того, щоб Яна не втекла.

Тоді чоловік впритул наблизився до її обличчя та прошепотів:

— Мені терміново потрібна одна старенька. І якщо ти не пропустиш мене до неї, то...

— То що? Нічого ви мені не зробите.

Дивно, але Яна насправді так думала. А ще майже не сумнівалася й в тому, що чоловік її не поцілує. Він просто грав з нею.

— Смілива чи дурна? Можливо...

— Ідіть звідси, поки не приїхали патрульні.

— Так швидко вони не з'являються. У нас ще є час. Вагон часу.

— «Нас» не існує. Ідіть геть, зробіть собі послугу.

— Ти точно не дражниш мене, мала?

Після цих слів він притулився до неї сильніше. Яна відчула дотик твердих чоловічих стегон і гучні, розмірені удари серця. Він не був збуджений. Проте…

— Негайно покиньте лікарню.

Яна зробила спробу відштовхнути нахабного чоловіка. І він відсахнувся від неї, але не з власної волі.

— Вали звідси! Чув? І ніколи не смій торкатися її!

  Яна вперше бачила Остапа в такому стані. Його очі блищали, наче смарагди у світлі рамп, а тіло виглядало напруженим, готовим будь-якої миті стати на її захист.

Рудоволосий чоловік не поступався йому в зрості, але виглядав худорлявішим. Проте чорна шкіряна куртка цілком могла приховувати накачаний торс. Попри стресову ситуацію, він, як не дивно, став виглядати ще більш розслабленим і байдужим. Це насторожило Яну. Вона вже почала розуміти, що усе це — лише маска, і незнайомець в будь-яку мить може накинутися на суперника. Небезпека, що йшла від нього, стала ще відчутнішою.

У коридор висипав весь черговий персонал лікарні, щоб поглянути на те, що відбувалось. Яна мусила втрутитися, щоб запобігти можливій бійці.

— Остапе, залиш його. Він нічого мені не зробив, — Яна взяла його за руку та погладила стиснутий кулак. — А вам краще піти, — повернулася вона до рудоволосого чоловіка. — Прислухайтеся до мене. Приходьте завтра. Краще до восьмої вечора.

Чоловік хитнувся вперед, і Яна злякалася, що зараз почнеться бійка. Але він лише примружив очі, розвернувся на п'ятах і повільно пішов до виходу. Двері за ним з гуркотом зачинилися.