Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Задобрюю іноземця.

Вона кинула цю фразу Дубовському в обличчя й вже збиралася піти, але він схопив її за руку, і Яні довелося залишитися на місці.

— Навіщо ж так? Не думав, що ти така злопам'ятна, і... взагалі.

— Взагалі? Це те, що ти забув сказати мені вчора?

— Я помилявся.

— А мені здалося, що ти казав саме те, що думав.

— Тобі здалося. Я розлютився, коли побачив тебе з ним.

— Чому?

— Ти про що?

— Чому ти розлютився?

— Ну як? Ти цілувалася з цим піжоном так, ніби…

— Ти ревнував? Чи, що ймовірніше, одразу ж згадав Вікторію та Родзинського, і довго не роздумуючи, порівняв мене з нею?

 Віталік зніяковіло переступав з ноги на ногу, а їй довелося зробити над собою зусилля, щоб не перейти на крик. Так можна перетворитися на істеричку. Ні, вона цього не дозволить.

Яна спробувала непомітно для оточення відібрати у Дубовського руку, але той не відпускав.

— Я тут подумав. На дозвіллі. Справа не в ній. Не тільки в ній. Я не збираюся до неї повертатися.

— Але й забути не можеш.

Їхні погляди зустрілися. Чоловічий молив про розуміння. І хоча Яна щиро співчувала цьому вродливому і, по суті, непоганому хлопцю, але більше не хотіла бути лікарем для його хвороби під назвою «Вікторія». Хоча Віталік, здається, не збирався цього розуміти.

— Можу і забуду. Мені потрібна ти. Зустріньмося ввечері? Сходимо в нічний клуб.

— А ти не плануєш запитати, чого хочу я?

— Тобто?

— Саме так. Ти навіть не намагаєшся мене зрозуміти, щось про мене дізнатися, чимось потішити. Проаналізуй свою зворушливу, майже жалісну промову: «Я подумав», «Мені потрібна»... Ти навіть майданчик для зустрічі обираєш одноосібно. А де у всьому цьому я? Скільки місця займаю? Чи маю право на власну думку?

— З часом ти мені все це розкажеш. Жінки люблять побалакати.

— От бачиш? За багато років знайомства ти так і не зрозумів, що я не люблю побалакати.

— Але ж, Яно...

— Все, з мене досить. Я вже втомилася, а мені сьогодні чергувати.

Вона вирвала руку і пішла геть — як це не дивно, вперше вельми задоволена собою. Хоча Яна майже заспокоїлася, і її думки тепер зайняті зовсім іншим чоловіком, коли Дубовський голосно крикнув їй услід «Я не відступлюся!», вона задоволено посміхнулася.