Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Остапа мерехтіли похмурим полум'ям, а куточок рота смикався в нерівному ритмі. Виявляється, він не настільки стриманий, яким хоче здаватися.

Чоловік міцно стиснув її за плечі, але коли помітив, що Яна скривилася, трохи послабив хватку.

— Він... З тобою все гаразд?

— Так, звичайно.

Вочевидь, Остап хотів сказати щось ще, але, глянувши за її спину, стримано звернувся до присутніх:

— Все. Працюємо. Інцидент вичерпано.

Яна озирнулася, але побачила лише спини медсестер. Тим часом Остап уже мовчки тягнув її за собою коридором. Вона теж вирішила нічого не казати, поки вони не прийдуть. Куди-небудь.

Відповідним, на думку Остапа, місцем виявилася ординаторська. Він одразу ж замкнув двері на ключ.

— Ти взагалі думала, коли вирішила самостійно зупинити цього...

Його голос лунав категорично. Хоча Яна й розуміла, що Остап хвилюється за неї, але все ж вирішила показати, що незалежна у своїх рішеннях.

— Я тільки виконувала свої обов'язки.

— Крім тебе в лікарні є чергові хірурги. Покликали б їх.

— Поки б їм телефонували, вводили в курс справи, а потім вони спускалися з хірургічного відділення, цей чоловік встиг би накоїти... щось. До того ж ще невідомо, чи не були зайняті хірурги на операції.

— Операція скінчилася. Я був присутній на ній.

— Але ж я цього не знала.

Вони стояли один проти одного дуже близько, проте Остап зробив ще один крок і притиснув її до себе. Яна навіть не намагалася вириватися. Притулившись щокою до широких грудей, вона одразу заспокоїлася. Здавалося, що в обіймах цього чоловіка з нею не могло статися нічого поганого.

Остап ласкаво гладив її по спині та все ще напруженим голосом шепотів у волосся:

— А якби він зробив тобі боляче? Я думав, що заб’ю його, коли побачив, як він притискає тебе до стіни.

Яна посміхнулася. Їй припали до душі раптові ревнощі, якими б поясненнями Остап їх не маскував.

— Навколо було стільки люду, що він не міг заподіяти мені шкоди. Хіба що... поцілувати.

— І це повинно мене заспокоїти?

У Яни вирвався смішок, а Остап підхопив її на руки та разом з нею сів на диван. У Яни запаморочилося в голові. Від переміщення. Від передчуття.

Їхній новий поцілунок з присмаком ревнощів та ще незгаслої люті дуже відрізнявся від попередніх і став для Яни відкриттям. Перший трохи жорсткий дотик раптово перетворився в гарячкове завоювання її рота.

Яна одразу забула про скромність. Вона цілувала Остапа сміливо, майже відчайдушно. Можливо, вона діяла не надто вміло, але з ентузіазмом. Їй все подобалося, особливо стан ейфорії, якого Яна не відчувала жодного разу в житті.

Вони, напевно, втратили розум, до того ж обоє, бо Яна несподівано помітила, що її халат розстебнутий, і бюстгальтер — теж. Чоловіча рука вже пестить чутливі вершинки, вона не тільки не обурюється, а навіть підбадьорює його легкими стогонами. Остап відірвався від її губ і опустив голову до грудей. Яна сіпнулася й затремтіла в його руках, а він стиснув її в обіймах ще міцніше.

До вух раптом долинуло:

— Яно Євгенівно!

Хтось грюкав у двері ординаторської й, мабуть, не вперше. Яна миттю зіскочила з чоловічих колін і почала тремтячими пальцями застібати білизну.

Остап тихенько вилаявся й приклав вказівний палець до її губ, наказуючи мовчати. Він поставив дівчину за шафу, а сам відчинив двері.

Їй тільки здалося, чи в інтонації чергової медсестри дійсно промайнуло розчарування?

— А... де Яна Євгенівна? І чому ви замкнулися зсередини?

— Думаю, вона робить вечірній обхід. А я збирався переодягнутися. Щось трапилося? — голос Остапа лунав спокійно, ніби й не він щойно цілував Яну та... Їй теж не завадило б остаточно прийти до тями.

— Пацієнт з дев'ятої палати вимагає лікаря. Я зараз зателефоную їй на мобільний.

Тільки не це! Її телефон — в кишені халата, і варто медсестрі набрати номер...

— Я сам їй зателефоную. Не витрачайте гроші. У вас не надто велика зарплатня, чи не так?

— Так, не надто. Такий уважний лікар. Ви в нашому місті, мабуть, зовсім один? Не сумуєте?

До цього моменту Яна майже закінчила одягатися, але її пальці раптом застрягли в петлі для ґудзика.

Медсестра фліртувала. До того ж самим безсовісним чином. Яна затамувала подих в очікуванні відповіді Остапа.

— Не надто. У мене багато роботи. Але за турботу спасибі.

Клацнув замок, і Яна висунула голову з-за шафи.

— Нас майже рахується.

— Ця медсестра — відома пліткарка.

Яна спробувала обійти Остапа, що встав на її шляху.

— Яно, — він обійняв її, але дівчина спробувала вирватися. Яна Євгенівна Синичка ховалася. Ховалася, немов злодюжка. Незвичний стан. — Все добре. Чуєш?