Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

— власне, останнє було найвагомішою причиною того, чому вибір Григорія упав на Діану. Якщо раптом його найстрашніші побоювання справдяться, якщо раптом щось піде не так, він знає, що дочка Столяра буде на їхньому боці. — Мені здається, у цій ситуації вона найкращий кандидат.

Скрипнувши зубами, Анатолій Рева усвідомив, що Авер’янов знову обставив його в стратегічному плані.

— Гришо, давай подумаємо про це зранку, при світлі дня і на тверезу голову. А поки що я чекаю прес-реліз і тез для розмови із французьким скупердяєм.

Григорій Авер’янов зміркував, що чекати доведеться значно довше, ніж нового ранку, якщо вони хочуть думати про щось на тверезу голову. Та це нічого не змінювало. Останнє слово залишилось за ним. Він знав, що Захарович погодиться.

Виходячи із президентського кабінету, він озирнувся на Захаровича і холодно зронив:

— Не забудь повідомити Гарагана.

— Зникни, — тлумлячи гнів, видушив Рева.

Двері тихо зачинилися.

16

13 лютого 2013, 23:55 (UTC +2) Мостицький масив, Київ

«Сьогодні йому виповнилося б сім…»

Карий захмелів ще до того, як закінчив переглядати фотографії Антона. До півночі він набрався так, що не зміг би знайти кнопку перемикання каналів на телевізійному пульті. Він тримався до п’ятої вечора, але подітись було нікуди: Карий не міг постійно ховатись сам від себе, зрештою, не витримав і взявся напиватись, як ненормальний, спорожняючи все, що потрапляло під руку — віскі, горілку, бренді, пиво й мартіні. Порожні пляшки валялись по всій квартирі.

У Карого був фотоальбом із фотознімками сина. Справжній альбом, із паперовими фотографіями розміром 9×15 см, — як у давні добрі часи. Все тому, що до початку літа 2007-го, коли через травму коліна його примусили написати рапорт і покинути лави підрозділу особливого призначення «Беркут» при Київському управлінні МВС, Карий не мав персонального комп’ютера — чоловік надавав перевагу телевізору, відтак знімки було збережено на фотопапері. Згодом, придбавши свій перший ноутбук, Карий від звички не відмовився: продовжував друкувати всі без винятку, навіть відзняті на цифрову камеру, фотографії на фотопапері. На початку 2012-го, за місяць до смерті Антона, альбом практично був заповненим: шашлики на дачі, перша рибалка з хлопчаком на озерах неподалік села Липовий Скиток за сорок кілометрів від Києва, а ось Карий учить чотирирічного Антона їздити на двоколісному велосипеді…

«Сьогодні малому стукнуло б сім».

До десятої вечора Карий передивився альбом з фотографіями померлого сина шість разів, після десятої альбом упав з канапи, а чоловік виявився настільки п’яним, що не зміг його підняти. Сил вистачало тільки на те, щоб підносити пляшку до губів. Були моменти, коли йому хотілось заплакати, він переконував себе, що сльози принесуть полегшення, от тільки плакати Карий не вмів. Він напівлежав на канапі, сопів і стогнав, пускаючи ротом слину. Часом стогони переходили в тихе гарчання. Карий згадував, як рівно рік тому Антон згас на його руках у лікарні, згорів, спопелів дотла, випалений вогнем із власного нутра, згадував, як він після того кидався на лікарів, але ніхто нічого не міг удіяти, і як кричав, що краще б його син узагалі не народжувався. Краще взагалі нічого, ніж такий фінал.

Сім років тому Карий подумати не міг, що здатен прив’язатися до когось. Бог свідок: він не планував заводити дітей. Антон з’явився на світ унаслідок швидкоплинного роману із сестрою іншого «беркутівця», лейтенанта на прізвисько Турок. Одружуватися Карий не мав наміру, але й послати лісом рідну сестру Турка не міг. Робити аборт дівчина відмовилась; зійшлись на тому, що Карий пообіцяв взяти на себе частину витрат з виховання дитини.

Перший рік після народження Антона Карий усього два рази навідувався до сина, та й то лише для того, щоб віддати гроші його матері. Все змінилося 31 травня 2007-го, коли рота «Беркута» розганяла фанатів на матчі «Динамо» — «Шахтар». Лупцюючи вболівальників, Карий захопився, вискочив з лави і, перечепившись через непритомну шістнадцятирічну дівчинку, яку за мить до цього огрів кийком по голові хтось із його колег, полетів сторчака, примудрившись ущент розтрощити колінну чашечку. 2 червня йому поставили протез, але про повноцінні тренування і службу в спецпідрозділі «Беркут» довелося забути.

Залишившись без роботи, Карий став більше уваги приділяти малому Антону. Нудьга — страшна штука. За півроку робота з’явилася: колишній командир Карого, полковник Андрій Бичанський на прізвисько Мирон, познайомив свого найкращого «беркутівця» з людьми Ельдара Гарагана. Втім, на той час Карий настільки прикипів до хлопчака, що навіть не думав із ним розлучатися. Швидко завоювавши довір’я Гарагана, колишній «беркутівець» почав непогано заробляти і згодом повністю перебрав опіку над сином на себе. На початку 2011-го чотирирічний Антон переїхав до батька. А потім… усе пішло шкереберть. Хвороба, страшний діагноз і повільне невідворотне згасання.

«Сьогодні Антону виповнилося б сім…»

О чверть на першу Карий сповз із дивана і вирубився.

17

14 лютого 2013, 04:18 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

Анатолій Захарович почув, як відчинилися двері приймальні, де зазвичай сиділо двоє секретарок і яку співробітники заводу прозвали «пекельною канцелярією», рвучко розігнув спину і двічі навідмаш ляснув долонями по щоках, приводячи себе до тями. Його огортали півсутінки: працювала одна настільна лампа, що заповнювала великий кабінет м’яким жовтим світлом. Протягом останньої години президент ДП «Аронов» дрімав, уткнувшись головою в складені на столі руки. По-справжньому заснути Захаровичу не вдалося. Сон не йшов.

Після легенького (задля годиться) стуку двері кабінету розчахнулися — у проході постала приземкувата постать Авер’янова.

— Зараз буде телефонувати Ґуерін. На стаціонарний.

Рева тихо закректав, тручи долонею очі:

— Вмикай світло.

Григорій Авер’янов ступив до кабінету й увімкнув горішні лампи. Світло спалахнуло, простір наче розширився, на що Захарович злостиво зморщився. Він перепив, а тепер ще й недоспав, куди вже гірше. Череп раз по раз полосувало болем, що неспинно нагадувало про інцидент майже сорокарічної давності: перша п’янка, гаряче блювотиння, батькові побої, почуття сорому, через яке, здавалося, може зупинитися серце, і немислимий, сатанинський головний біль.

На столі перед Анатолієм лежало кілька аркушів А4. Один із них щільно заповнено дрібним текстом — це чернетка прес-релізу, який за кілька годин розішлють УНІАН, Укрінформ та основним телевізійним каналам країни. На інших аркушах — вирвані із прес-релізу речення, перекладені англійською мовою і набрані шрифтом висотою не менше ніж 72 пункти.

— Допоможеш? — Захарович тицьнув тремтячим пальцем у купу паперів. Він був невпевнений у якості своєї англійської, а тому боявся, що не зможе порозумітися із Жан-Робером.