Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов
Ото вона й каже:
— Все! Раз парад планет — збільшиться радіація. Хто не вмер — почнуть мерти. Он Кузьма Притика жив собі і нічого не думав, а передали по радіо про парад планет, то позавчора й поховали.
— Скільки ж тому Кузьмі було? — питаю.
— Дев'яносто три, але те не має значення — парад планет!
— Люди — мухи,— каже на це пенсіонер Свирид Приймак,— якби не вдяганка, не хати — вимерзли б.
— А до чого тут планети? — питаю.
— Які планети? — перепитує.
Показую пальцем у небо.
— А-а-а!..— розуміє мене Свирид.— Небеса... Ніхто не знав, не знає і не знатиме.
— А телескопи? — хоче шпигнути Свирида грамотна Альона.
— Що телескопи? — не здається Свирид.— Думаєш, я на війні не був, у бінокль не дивився і навіть у стереотрубу, що як цапові роги?.. Перископ! Сидиш в окопі, а зверху видно на тридцять кілометрів. Усе це я пішки пройшов, бо навіть в артилерії доводилось бути. І не бійся, Олено, не вмреш. Ти ще якогось вдівця собі надибаєш — дітей бавитимеш. Не в небеса дивись, а собі під ноги — на землю, що тебе носить!
І Альона забуває про сумні думки — тішиться, що Свирид пророчить їй вдівця, так усміхається, наче тане. Аж дивуюся, що Свирид так легко може втихомирити самотню молодицю.
Але про той парад стільки вже напущено туману, що й наступного дня про нього... Це вже Трохим Бузько, але він не зразу, бо інтелігентним колись був — учився півтора року на агронома-рільника та й покинув, бо закохався в доярочку Соломійку, і вона сказала: «Або женися, або вчися!» В тієї Соломійки такі губки, що й тепер вона їх не фарбує, а наче дві трояндові пелюстки... Пішов би Трохим у свій технікум — Соломійку якийсь зразу засватав би. Але Трохим не з дурних — через місяць весілля зіграли. Життя знає, куди верне, його формулою не напишеш, на теорему не покладеш...
О, вже і я почав по-вченому, та що зроблю, коли прогрес. Тепер усі грамотні, тільки Ксеня Книшиха, розказуючи про масштаби свого життя, хотіла вжити слово «діапазон», то й каже:
— У мене такий гапазон, що не хочу будь-якої хатини, а поставлю з трьох кімнат і з четвертою верандою.
Нехай каже й «гапазон». Але я про Трохима... Підінтелігентили його трохи в технікумі, Соломійка нашептала інтимної лірики, то й кажуть, що вже Трохим пише вірші для районної газети. Мабуть, пише, бо ото вийде на подвір'я, стане біля причілка хати і мріє. Щоб сусіди бачили, що він не просто собі стоїть, а таки мріє — задирає в небо голову, руки стромляє в кишені штанів, ноги навхрест... І пес коло Трохима стоїть — дивиться, як той мріє. Скажеш Трохимові «добрий вечір», відповість не зразу. Помовчить, домріє там щось і так лагідно: «Зичу й вам...» А потім:
— Хоч і астрономічне явище, але красиво. Все красиво, тут хоч не хочеш, а скажеш:
Я не співець і не поет,
Але люблю парад планет...
Соломія вже вклала спати трійко діток, вийшла кликати Трохима:
— Впіймав людину та й морочиш їй голову. Ану, телепню, до хати!
— Конвой...— ковтає зітхання мрійник і каже голосно: — Це моя так красиво лається.
А вранці на лаві біля колгоспної контори молодий бухгалтер Тимко — своєї:
— Воно, звичайно, в космічному океані од всякої зміни положення небесних тіл настають катаклізми.
Мені не подобається слово «катаклізми»— якесь воно ветеринарне чи медичне. Трохим краще балакав.
А Федько Цап вийшов із чайної, прислухався до парадної балачки і підсумував:
— З цього приводу ще скляночку перехилити не гріх...
Іван Немирович
ДЕВ'ЯТИЙ І ДЕСЯТИЙ
Повчальна (і водночас не печальна) притча про те, як святий Петро грішником став
Померла Дарина. Померла вдова,
На втіху сільським молодицям.
Ох краля ж була! Ох була ж бойова!
Казали — диявол в спідниці...
Один лише усміх, кивочок один —
І в'януть чубаті та лисі...
Аж трьох чоловіків
одбила в дружин,
І три через неї
спилися.
Від усміхів тих, від звабливих кивків
Відпекатись дуже не просто;
Торік
із посади ледь-ледь не злетів
Жонатий директор радгоспу.
Та що там директор!
У всіх на виду
Племінник попавсь в її сітку:
Покинув дружину свою молоду
І став залицятись до тітки.
У місто та в ліс
«Жигулями» удвох
Гасали так мило, так любо...
Тоді й покарав гріховодницю бог:
Машина
урізалась
в дуба.
Племінник оклигав.
А тітоньці — край:
У пекло пряма їй дорога...
Аж ні:
удовиця поперлась у рай,
Немов не творила нічого!
Неначе весь вік свій робила добро...
Та тільки не вийшло.
Дарину
Спинив біля брами апостол Петро —
Серйозний, статечний мужчина.
— Гм-м... В пекло не хочеш? До раю лише
Кортить, щоб і там показиться?
Ну й штучка...
Вісьмох збаламутила вже...
Ти й справді — диявол в спідниці.
Ану, припини зубоскалить! Не смій!
Бо я — не директор радгоспу.
Тим більш не племінничок твій...
Я — святий.
Дев'ятим
не буде апостол.
Тут всі мов з граніту ми, грішнице, знай!
Нещадно воюємо з блудом.
Тебе ж,
якщо мислиш потрапить у рай,
Ми тут випробовувать будем.
Не станем питати
про кожний твій крок,
Про грішні діла, хтиві чари...
У нас це простіше: он бачиш місток,
Прокладений з хмари на хмару?
Так от,
як до тебе на тому містку
Прилинуть думки неподобні,
То бог не пробачить
провину тяжку —
Негайно впадеш у безодню,
В геєну огненну,
де люті чорти
Шурують кочергами звично;
Посадять в чавун зі смолою —
і ти
У пеклі кипітимеш вічно.—
Дарина зійшла на місточок хисткий.
Не йде, а пливе, мов лебідка...
За нею (щоб стежить) прямує святий
І гладить біблійську борідку.
А стегна в Дарини, а стан, а хода!..
А ніжки — куди твоє діло!..
Апостол Петро на вдову погляда
І лисину чуха спітнілу.
Хоч молиться: — Боже, спаси од гріха!
Згинь, щезни, бісівська спокусо! —
А сам весь палає і млосно зітха,
Ще й хвацько підкручує вуса...
Та ось удовиця вповільнила крок,
Затим повернулась на п'ятах
І в губи
святого апостола — цмок!
— Ну, здрастуй,— вуркоче,—
дєв'ятий! —
Що думав Петро тоді, що він гадав —
Не