Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов

Ото вона й каже:

— Все! Раз парад планет — збільшиться радіація. Хто не вмер — почнуть мерти. Он Кузьма Притика жив собі і нічого не думав, а передали по радіо про парад планет, то позавчора й поховали.

— Скільки ж тому Кузьмі було? — питаю.

— Дев'яносто три, але те не має значення — парад планет!

— Люди — мухи,— каже на це пенсіонер Свирид Приймак,— якби не вдяганка, не хати — вимерзли б.

— А до чого тут планети? — питаю.

— Які планети? — перепитує.

Показую пальцем у небо.

— А-а-а!..— розуміє мене Свирид.— Небеса... Ніхто не знав, не знає і не знатиме.

— А телескопи? — хоче шпигнути Свирида грамотна Альона.

— Що телескопи? — не здається Свирид.— Думаєш, я на війні не був, у бінокль не дивився і навіть у стереотрубу, що як цапові роги?.. Перископ! Сидиш в окопі, а зверху видно на тридцять кілометрів. Усе це я пішки пройшов, бо навіть в артилерії доводилось бути. І не бійся, Олено, не вмреш. Ти ще якогось вдівця собі надибаєш — дітей бавитимеш. Не в небеса дивись, а собі під ноги — на землю, що тебе носить!

І Альона забуває про сумні думки — тішиться, що Свирид пророчить їй вдівця, так усміхається, наче тане. Аж дивуюся, що Свирид так легко може втихомирити самотню молодицю.

Але про той парад стільки вже напущено туману, що й наступного дня про нього... Це вже Трохим Бузько, але він не зразу, бо інтелігентним колись був — учився півтора року на агронома-рільника та й покинув, бо закохався в доярочку Соломійку, і вона сказала: «Або женися, або вчися!» В тієї Соломійки такі губки, що й тепер вона їх не фарбує, а наче дві трояндові пелюстки... Пішов би Трохим у свій технікум — Соломійку якийсь зразу засватав би. Але Трохим не з дурних — через місяць весілля зіграли. Життя знає, куди верне, його формулою не напишеш, на теорему не покладеш...

О, вже і я почав по-вченому, та що зроблю, коли прогрес. Тепер усі грамотні, тільки Ксеня Книшиха, розказуючи про масштаби свого життя, хотіла вжити слово «діапазон», то й каже:

— У мене такий гапазон, що не хочу будь-якої хатини, а поставлю з трьох кімнат і з четвертою верандою.

Нехай каже й «гапазон». Але я про Трохима... Підінтелігентили його трохи в технікумі, Соломійка нашептала інтимної лірики, то й кажуть, що вже Трохим пише вірші для районної газети. Мабуть, пише, бо ото вийде на подвір'я, стане біля причілка хати і мріє. Щоб сусіди бачили, що він не просто собі стоїть, а таки мріє — задирає в небо голову, руки стромляє в кишені штанів, ноги навхрест... І пес коло Трохима стоїть — дивиться, як той мріє. Скажеш Трохимові «добрий вечір», відповість не зразу. Помовчить, домріє там щось і так лагідно: «Зичу й вам...» А потім:

— Хоч і астрономічне явище, але красиво. Все красиво, тут хоч не хочеш, а скажеш:

Я не співець і не поет,

Але люблю парад планет...

Соломія вже вклала спати трійко діток, вийшла кликати Трохима:

— Впіймав людину та й морочиш їй голову. Ану, телепню, до хати!

— Конвой...— ковтає зітхання мрійник і каже голосно: — Це моя так красиво лається.

А вранці на лаві біля колгоспної контори молодий бухгалтер Тимко — своєї:

— Воно, звичайно, в космічному океані од всякої зміни положення небесних тіл настають катаклізми.

Мені не подобається слово «катаклізми»— якесь воно ветеринарне чи медичне. Трохим краще балакав.

А Федько Цап вийшов із чайної, прислухався до парадної балачки і підсумував:

— З цього приводу ще скляночку перехилити не гріх...

Іван Немирович

ДЕВ'ЯТИЙ І ДЕСЯТИЙ

Повчальна (і водночас не печальна) притча про те, як святий Петро грішником став

Померла Дарина. Померла вдова,

На втіху сільським молодицям.

Ох краля ж була! Ох була ж бойова!

Казали — диявол в спідниці...

Один лише усміх, кивочок один —

І в'януть чубаті та лисі...

Аж трьох чоловіків

одбила в дружин,

І три через неї

спилися.

Від усміхів тих, від звабливих кивків

Відпекатись дуже не просто;

Торік

із посади ледь-ледь не злетів

Жонатий директор радгоспу.

Та що там директор!

У всіх на виду

Племінник попавсь в її сітку:

Покинув дружину свою молоду

І став залицятись до тітки.

У місто та в ліс

«Жигулями» удвох

Гасали так мило, так любо...

Тоді й покарав гріховодницю бог:

Машина

урізалась

в дуба.

Племінник оклигав.

А тітоньці — край:

У пекло пряма їй дорога...

Аж ні:

удовиця поперлась у рай,

Немов не творила нічого!

Неначе весь вік свій робила добро...

Та тільки не вийшло.

Дарину

Спинив біля брами апостол Петро —

Серйозний, статечний мужчина.

— Гм-м... В пекло не хочеш? До раю лише

Кортить, щоб і там показиться?

Ну й штучка...

Вісьмох збаламутила вже...

Ти й справді — диявол в спідниці.

Ану, припини зубоскалить! Не смій!

Бо я — не директор радгоспу.

Тим більш не племінничок твій...

Я — святий.

Дев'ятим

не буде апостол.

Тут всі мов з граніту ми, грішнице, знай!

Нещадно воюємо з блудом.

Тебе ж,

якщо мислиш потрапить у рай,

Ми тут випробовувать будем.

Не станем питати

про кожний твій крок,

Про грішні діла, хтиві чари...

У нас це простіше: он бачиш місток,

Прокладений з хмари на хмару?

Так от,

як до тебе на тому містку

Прилинуть думки неподобні,

То бог не пробачить

провину тяжку —

Негайно впадеш у безодню,

В геєну огненну,

де люті чорти

Шурують кочергами звично;

Посадять в чавун зі смолою —

і ти

У пеклі кипітимеш вічно.—

Дарина зійшла на місточок хисткий.

Не йде, а пливе, мов лебідка...

За нею (щоб стежить) прямує святий

І гладить біблійську борідку.

А стегна в Дарини, а стан, а хода!..

А ніжки — куди твоє діло!..

Апостол Петро на вдову погляда

І лисину чуха спітнілу.

Хоч молиться: — Боже, спаси од гріха!

Згинь, щезни, бісівська спокусо! —

А сам весь палає і млосно зітха,

Ще й хвацько підкручує вуса...

Та ось удовиця вповільнила крок,

Затим повернулась на п'ятах

І в губи

святого апостола — цмок!

— Ну, здрастуй,— вуркоче,—

дєв'ятий! —

Що думав Петро тоді, що він гадав —

Не