Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов

Іван Костьович Каляник до інших цивілізацій відчував професійну відразу і ненависть.

Зустріч Івана Костьовича з інопланетянином загартувала ці почуття. Не забути йому жахливого вечора...

Іванові Костьовичу виповнилося п'ятдесят п'ять. Він був стомленим, тихим одинаком. Працював редактором невеликого видавництва, серед співробітників вважався миротворцем-добрягою. Проте ця доброта аж ніяк не заважала Каляникові бути людиною, котрої багато хто боявся.

Ні, ні, не варто перебільшувати — цих багатьох, щоправда, було не так вже й багато. Надто — порівнюючи з рештою людства, яку Каляник віддано любив.

Отож, у цій своїй любові Каляник робив виняток лише для так званих авторів. Вони це відчували. А тому поважали його. Спілкування з Каляником допомагало авторам усвідомити, які вони надокучливі, які багатослівні, як мало золотих літературних зерен у їхніх машинописних снопах; які недотепні їхні дотепи, яка в них нерозумна зарозумілість, як давно віджило те, що вони вважають своїми відкриттями, і яке нове те, про що вони намагаються забути; як не на часі їхні розпатякування про час; яке «недрукабельне» те, що вони вважають «читабельним».

Щоденно доводилося в той чи той спосіб прищеплювати авторам ці думки. Жахлива робота, невдячна, шкідлива... На щастя, досвід, навички, доведені до автоматизму, й палка любов до людства сприяли стоїцизмові Івана Костьовича.

...Того вечора Іван Костьович куняв перед телевізором. На кольоровому екрані щось борсалося — якісь барви, якісь обличчя, що здавалися рожево-поросячими плямами,— все це заколисувало, огортало мохерово-затишним і теплим... Крізь дрімоту Іван Костьович відчував свій родинно-святий, пуповинний зв'язок із тими, хто готує ці чудові передачі.

Програма наближалася до кінця. Каляник зібрався було перевалитися в ліжко й простягнув руку до панелі з кнопкою «Вимк.», аж тут пролунав гучний стук у двері.

Іван Костьович пішов до передпокою.

На майданчику лампочка була відсутня вже четверту добу, тому Каляник не прикипів звично до «очка». Він запитав:

— Хто там?

Почувся шерхіт, потому хтось відповів:

— Іван... є... Костьович тут мешкає?

Каляникові здалося, що таким голосом мусять говорити застуджені феї. Проте він одімкнув.

Іван Костьович не стямився, не встиг накинути запобіжного ланцюжка, як з мороку на нього рушила потворна, апокаліптично страшна істота.

Вона являла собою щось на кшталт здоровезної, незграбно-важкої медузи.

Цей гість миготів моторошними підшкіряними вогниками й насувався на Каляника, і той задкував у помешкання.

Різко дмухнув протяг, і вхідні двері клацнули щелепою замків.

— Ви до кого? — крикнув у мертвій тиші Каляник.

— Сідайте,— відповіло медузоподібне.

Іван Костьович побачив, що стоїть уже в кімнаті, за кріслом, вчепившись побілілими пальцями в його спинку.

— Та... я постою,— промовив Іван Костьович, намагаючись підбадьорити себе власним голосом.

— Отже, ви стверджуєте, що ви — І. К. Каляник? — суворо спитало медузоподібне.

— Я... Так...— відповів Каляник.— Так точно...

— Ну, отже, це Земля... А місто яке?

Іван Костянтинович назвав місто, район, вулицю, номер будинку, поверх, квартиру і навіть свій рік народження.

— Угу,— схвалив гість, котрий, як здогадався Каляник, був інопланетянином.— Усе сходиться... Так, та-ак...

Про інопланетян, придуманих найгіршими з усіх авторів — фантастами, Каляник читав дуже багато. Про розумних черв'яків, примітивних гуманоїдів, летючих гіпопотамів і високообдарованих медуз він прочитав цілу купу рукописів, лише тисячна частина якої була схвалена до друку. Тому редактор легко розпізнав прибульця в інших світів. Та, зрештою, будь-хто розпізнав би.

«Господи, невже почалося! — подумки зойкнув Каляник.— Невже все це правда й вони таки прийшли до нас! Тепер кляті фантасти жити не дадуть. Кричатимуть: а ми казали! казали!.. Так і бачу, так і бачу, як отой... як його... Рукомийченко повістями своїми, мов козирною мастю, почне ляскати. Жах!.. А згори розпорядження: всі резерви віддати на фантастику! Тиражі — п'ятсот, вісімсот... тисяч, ясна річ. Термінове видання повного прижиттєвого зібрання Рукомийченка й іже з ним...»

Медузоподібне вочевидь належало до інопланетян, здатних читати чужі думки.

— Іване Костьовичу,— засичало воно,— цікаво, вам насправді не сподобалася остання повість Федора Рукомийченка?

— А що?..— перепитав Іван Костьович, з острахом згадуючи, що в повісті, яка називається «На добраніч, зелений зайдиголово!», йдеться про медузоподібних геніїв з планети Сигма-Катаракта.

Кілька днів тому Іван Костьович написав про цю новість негативний редвисновок й передав її критику Дупляку — спеціалісту в галузі «зарізування» рукописів.

— У нас, на Сигмі-Катаракті, стало відомо, що документальний твір письменника Рукомийченка вами не схвалений.

— Документальний!? — сторопів Іван Костьович.

— Природно. Цей письменник непогано знається на космічних справах, і з ним завше приємно побалакати. Ми часто виходимо на телепатичний зв'язок із Федором. Внаслідок цього — знаємо з його слів про життя на вашій планеті, а він, у свою чергу, знає багато що про нас. Скажімо, «На добраніч, зелений зайдиголово!» — це про недавню нашу Тисячолітню війну.

Можна уявити, яке задоволення від спілкування із таким гостем одержував Каляник. Особливу радість йому приніс чорний предмет, котрий інопланетянин стискав чимсь схожим на щупальці.

— Скорчер?— першим порушив тишину Каляник.— Ось оце чорненьке...

Інопланетянин мусив би у відповідь похитати головою, та за браком останньої похитався всім тілом:

— Неуважно читаєте фантастику... Скорчери давно вийшли з ужитку.

— Значить, бластер,— здогадався Каляник.

— Правильно.

— Б'є променем?

— Пропалює. Кумулятивна дія, позитрони... Продемонструвати? — втомлено запропонувало медузоподібне.— Якщо бажаєте, то пару вікон виріжемо в стіні. Світліше стане...

— Будь ласка, не треба,— попросив Каляник.— Я й так вірю.

— А люк у підлозі? Дуже зручно: відразу із шостого на перший поверх опускаєшся. На Сигмі це зараз у моді.

— Та ні, дякую,— затіпало Івана Костьовича,— в нас І для цього є ліфт, тож теє... дідівським способом вже якось... куди нам до моди...

Інопланетянин розчаровано змовк. Здалося, він навіть занудьгував. Проте Каляник заквапився вивести гостя із цього стану.

— Мені здається, ви прийшли з якоюсь конкретною метою...

— Ваша правда,— похопилося медузоподібне.— Хотів би сказати про одну дрібницю... Одну велику гарну дрібницю...

Почувши прохання, Каляник став упевненішим.

— Яка така дрібниця?— спохмурнів Костьович.

— Опублікуйте «На добраніч, зелений зайдиголово!». Людству час довідатися про нашу цивілізацію. Людство цього заслуговує, і, якщо ви йому не ворог — надрукуйте твір.

Іван Костьович ще більше спохмурнів. Він помовчав, задумливо вмостився в крісло й відповів:

— Гаразд. З любові до людства. Але... зі скороченнями. І, як я гадаю, значними.

У відповідь медузоподібне навело на Каляника бластер.

— Ех, поганючу зброю