Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов

Інопланетянин заходився трусити бластером перед самісіньким носом Каляника. Видавець не витримав і зарепетував:

— Стійте! Без найменших скорочень друкуватимемо! Без відчутної правки! З ілюстраціями! — Коли інопланетянин одвів зброю, Каляник трохи віддихався й безнадійним голосом мовив: — На гарному папері... У твердій обкладинці... З портретом автора...

— Це вже дещо,— медузоподібне втягнуло бластер кудись до свого тіла.— Вважатимемо, що питання ми владнали. В мене, зрештою, все... А тепер, шановний Іване Костьовичу, оскільки моє зникнення пов'язане з кульовими блискавками, прошу вас посидіти, не ворушачись, хвилин десять-п'ятнадцять.— Прибулець посунув до виходу.— І не забувайте: ваша обіцянка перебуватиме під контролем. Залишаю над містом тарілку. Невидиму, ясна річ.

Двері зачинилися.

Інопланетянин увійшов до ліфта.

Кнопка першого поверху була натиснута сорокакопійчаним бластером, що продається у будь-якому «Дитячому світі». Коли кабіна рушила вниз, Федір Рукомийченко швиденько скинув із себе поліетиленово-шовковий балахон і гірлянду лампочок з батарейкою.

— Уф-ф! — Він витер піт з чола й згорнув своє вбрання.

Вислизнувши на вулицю, фантаст рішуче попрямував до будинку, в якому мешкав критик Дупляк.

Юрій Прокопенко

ХЛОПЧИК НА ПОБІГЕНЬКАХ

Зовсім невдахою назвати мене не можна. В дечому щастило. Був, скажімо, такий випадок у моєму житті, коли я одночасно по трьох лотерейних квитках виграв. Але в чому мені фантастично не таланить, то це у просуванні по службовій драбині. Як дали мені багато років тому посаду молодшого рахівника — далі ні з місця.

Мої колеги за цей час усі в начальство повибивалися. Хто відділ очолив, хто заступником завідувача став, хто у старшого рахівника вислужився. А я в молодших сиджу й сиджу. Вже сивина на голові, а я той-таки молодший рахівник.

І чому? На роботу приходжу вчасно. Навіть раніше за інших. Сумліннішого працівника годі й шукати. За стільки років жодної догани. Від начальника нашої контори нічого не чув, крім подяки.

А дякував він мені часто. Коли квитки йому діставав на стадіон. Коли дружині його влаштував консультацію у найкращого стоматолога міста. Коли доньці «вибивав» модні чобітки. Варто було його тещі поскаржитися на здоров'я — негайно на столі начальника з'являлися найдефіцитніші ліки.

Я проводжав і зустрічав його двоюрідних сестер і троюрідних племінників.

Забезпечував залізничними квитками його сім'ю в розгал відпускного сезону.

Часом моя мобільність викликала у начальника захоплення.

— Ну й молодець! І що б я без тебе робив? — запитував він, і його очі світилися вдячністю.

Проте далі слів діло не йшло.

Якось у мене з'явився шанс. Звільнилася посада старшого рахівника.

— Готуйся,— сказали мені у відділі,— будемо тебе пропонувати.

Як я старався! Скільки послуг зробив начальникові! Він не переставав дивуватися:

— І як тобі вдалося дістати?

— Та це ж найулюбленіші цукерки моєї сестри!

— Скільки живу, а такої красивої запальнички не бачив!

— Ну й зрадіє моя стара, коли побачить цю хустинку!

На радощах він кілька разів обняв мене, демонструючи не тільки прихильність, а й любов.

Тільки емоціями все й закінчилося. Не затвердив він мене на посаду старшого.

— Давайте почекаємо,— сказав він моєму заву.— Хай ще трохи попрацює,— подивимося.

Чи треба казати, що після його слів я потроїв свої отарання. Півроку буквально зі шкіри ліз, щоб догодити начальникові. Нарешті одного дня побачив на дошці наказ про те, що старшим рахівником призначається... Помченко. Той Помченко, який і року в нас не працює, зате встиг три догани одержати, причому дві з попередженнями.

— Здається, я догадуюся, в чому річ,— заспокоював мене завідувач відділу.— Тебе начальник хоче відразу заступником зробити. Нам з нового року ще одну штатну одиницю дають, отож, готуйся...

Якщо скласти список послуг, які я зробив начальникові, чекаючи на ту додаткову штатну одиницю, то, напевно, він вийшов би довший, ніж річний звіт нашого відділу.

Дочекався-таки одиниці. Тільки, виявляється, не мені вона призначалася.

— Мабуть, тебе готують відразу на мою посаду,— висловив думку керівник відділу...

Коли начальник нашої контори йшов на пенсію, на прощання довго тиснув мені руку.

— Повір,— зі сльозами на очах казав він,— з ким найбільше мені шкода розлучатися, так це з тобою — найрозумнішим, найпрацьовитішим, найсумліннішим працівником...

— Скажіть,— спитав його я,— якщо ви справді вважаєте мене розумним, працьовитим, сумлінним, чому ж тоді я так і залишився у вас молодшим рахівником?

— Повір, я хотів тебе підвищити. Дуже хотів! Але не міг,— сумно мовив начальник.— Бо хто б тоді по квитки бігав, хто б цукерки моїй дружині купував, хто б діставав ліки для тещі? Не можна ж з людини, яка обіймає солідну посаду, робити хлопчика на побігеньках!

Юрій Прокопенко

ЗНОВУ ДВІЙКА

Син приніс двійку з географії. І це мене просто-таки обурило. Ну хай там з математикою в нього не все гаразд. Зрештою, в мене теж далеко не аналітичний розум. Хай в одному реченні він робить вісімнадцять помилок. Я теж, трапляється, можу переплутати кому з тире. Але ж географія — що може бути простіше! Бери підручник, читай і запам'ятовуй собі.

— Розумієш, тату, я не міг показати, де Австралія,— пояснив він так безтурботно, що я аж скипів.

— А навіщо я тобі глобус купив? Навіщо карту на стіні повісив? Щоб ти хоч інколи дивився! Ні, так далі тривати не може. Де мій широкий армійський пасок?

— Е ні, тату! — став він між мною і шафою.— Лупцювати паском непедагогічно.

— А чим — педагогічно? — крикнув я.

— Взагалі бити дітей не можна,— твердо сказав син.

— Як це — не можна? Мене батько лупцював — от і люди з мене вийшли.

— То були інші часи. А тепер лупцювати дитину не рекомендується, щоб не завдати їй психічної травми, аби не відштовхнути її від себе, щоб не створилася між батьками і дітьми смуга відчуження.

— Хто тобі такого наговорив? — ледве оговтався я від подиву.

— От ти не слухаєш передачі по радіо «Для вас, батьки»? А я слухаю,— продовжував він.— І знаю, що дитина дуже вразлива істота. Її залякати — раз плюнути. А залякана дитина, врешті, виросте у заляканого громадянина. А заляканий громадянин нашому суспільству не потрібний...

— Але й такі, що не визнають ніякої дисципліни, теж не дуже потрібні,— зупинив я потік його красномовства.

— Найстрашніше те, що дитина може після такого