Твої не рідні - Ульяна Соболева
Цей будинок належав моєму дідові. У ньому ніхто не жив з тих пір, як він помер тут, у своєму ліжку, від старості і прокляв усю свою рідню до п'ятого коліна, особливо мого батька, який не виконав його волю і посмів створити свою імперію зовсім в іншій галузі, а потім і продати заводи, які належали дідові, за безцінь. Проблема полягала в тому, що дід остаточно втратив розум і застряг в далеких дев'яностих, коли приватизація державних підприємств мала сенс. Утім, я навіть вникати в цю сімейну трагедію не хотів. Дід, дуже жорстока по життю людина, звів свою дружину в могилу тим, що періодично проклинав когось зі своєї родини, а вона дуже болісно все це сприймала. Після похорону дід позбавив нас усіх свого спадку, якого по суті абсолютно і не залишилося, крім цього будинку. А потім перед самою смертю раптом схаменувся і відписав його мені. Довгі роки він так і простояв. А я не міг вирішити, що саме з ним робити. Але так, як батько радив його продати, я поступив з точністю навпаки: реставрував, зробив ремонт і іноді приїжджав сюди побути наодинці з самим собою. Нікого ніколи в цей будинок не привозив. Навіть її. Згодом я полюбив його за повне усамітнення і яскраву атмосферу дитинства. Я сидів в улюбленому кріслі діда, курив його колекційні сигари і дивився годинами на вогонь, що розкидав свої язички в цегляному каміні. Особливо часто я тут бував після того, як ця сука зламала мене на шматки своєю зрадою.
Може бути, я б ніколи і не привіз її сюди, якби у мене був час на роздуми. Я планував все зовсім інакше, я думав зняти для неї квартиру в центрі міста, хотів, щоб вона приповзла до мене сама і стала моєю коханкою добровільно. Але уперта і хитра сучка захотіла від мене вислизнути. Уявила себе розумною, як і тоді, коли повісила на мене чужу дитину. Довгі п'ять років я прекрасно тримав себе в руках, я контролював усі свої емоції, і ось зараз мене немов жбурнуло в те саме болото. Я абсолютно не міг себе тримати в руках і спокійно обдумати кожен свій крок. Я перетворився на оголений нерв, і кожен її рух, вчинок і слово доводили мене до нестями. Коли Валера подзвонив і сказав, що Аня попросила його купити квитки на поїзд, у мене в очах потемніло, і я до останнього не вірив, що вона на це наважиться ... Мій запалений мозок малював, як вона мчить до чергового коханця або їде до того недоумка, який більше скидався на рослину, ніж на людину. Лікування я йому забезпечив, а ось ноги йому, звичайно, ніхто не поверне. Чого я так і не зміг зрозуміти, так це її поведінка щодо нього. А точніше, навпаки -саме той її вчинок відкривав гнилу натуру з найроз'їденого хробаками боку. Вона припинила туди їздити, ледь ублюдок перестав ходити і бути чоловіком. Кинула, коли той залишився інвалідом. Принаймні так мені доповіли. Але я ще чекав повного звіту про кожен її крок за всі п'ять років. Я хотів, немов пазли, скласти все її життя. Навіщо? Напевне, щоб усе ж розчаруватися остаточно і розчавити безсоромно ... Тому що, незважаючи на всю мою пекельну ненависть до неї, я все ж ще сподівався побачити в ній ту найніжнішу і повітряну Нюту з полуничним запахом на губах. Я все ще готовий був бути обдуреним ... готовий був на що завгодно, лише б вона опинилася поруч. Нехай навіть, мати її, насильно! Насрати. В її положенні особливо вибирати не доводиться.
Я міг би її зупинити, зловити ще до вокзалу і змусити їхати зі мною, але мені стало цікаво погратися ... На мене напала спрага поганяти видобуток, потішитися, насолодитися своїм тріумфом. Я навіть думав нахрін спалити будинок її тітки, щоб приїхала і побачила тліюче вугілля, на які так схоже моє життя весь цей час. Нехай стане для неї несподіванкою. Нехай вона майже досягне своєї мети і зрозуміє всю марність своїх надій сховатися від мене, де б то не було, і обдурити, як колись. Розчарування приносить набагато більше болю, коли наганяє тебе майже біля самої вершини досягнутого і безжально скидає вниз прямо на камені. Я теж одружився з коханою жінкою і чекав разом із нею до божевілля бажаної дитини, а потім ... потім мене занурили в казан із киплячим маслом.
Дитина ... я завжди забороняв собі думати про неї. Вона немов перестала для мене існувати. Я стер її з пам'яті довгими і затяжними запоями і повним запереченням її існування ... Але вона мені снилася. Часто снилася. Уві сні я зазвичай тримав її на руках або катав у колясці, а потім раптом виявляв, що замість неї всюди є пластмасова лялька, а не жива дитина.
Згадувати про те, як від неї солодко пахло немовлям, які ніжні у неї були пальчики і як вона посміхалася поки ще мимоволі, але так нестерпно чарівно, було не просто боляче - це було подібно ампутації без наркозу. За це я ненавидів Анну так люто, що іноді відчував від цієї ненависті майже фізичний біль. Після її відходу я виніс усі дитячі речі і спалив їх на звалищі. Вони горіли, а я пив горілку з горла і кричав, як хвора тварина. Мені здавалося, що там я спалюю свою дівчинку, справжню ... а ту, що забрала Анна ... немає її і не було ніколи. Вона забрала з собою пластмасову ляльку. Вона знищила мою дитину і взяла іншу - чужу. Звичайно, це було моє божевілля. Я прекрасно усвідомлював, що саме сталося і що Марійка ніколи не була моєю дитиною. Я не маю права ні любити її, ні сумувати за нею. Краще вважати, що її ніколи не існувало. Так простіше. Так легше переносити загоєння постійно гнійних ран.
І я вважав, що її немає ... рівно до того моменту, поки Валера не сказав, що сучка втекла разом із дитиною. Потягла дочку за собою. Він ще говорив щось про те, що вона хвора, але я навіть чути нічого про неї не хотів. Яке мені діло до чужої дитини? Хіба що забезпечити для неї місце, де вона зможе спати, взяти няньку і сподіватися ніколи її не побачити і не стикатися з нею. Саме таке розпорядження я дав Регіні - стежити за тим, щоб я не перетинався з дитиною.
