Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    Я ніколи не бачила стільки поранених людей. Проходячи практику в районній поліклініці такого не побачиш. Все, що запам'ятала з неї — запах хлору і чай, який відрами пили в ординаторській. Розповідаючи про свої відчуття Жені, мимоволі скаржилася, що не до такого прагнула. Довгий час він мовчки слухав, а потім заявив, що я повинна залишитися на кафедрі і не лізти туди, де мені не комфортно. Тоді я його послухала, а зараз — гірко пошкодувала. Адже без досвіду навіть елементарних маніпуляцій, виглядала розгубленою. Можливо, навіть недолугою, проте з чітким відчуттям свого місця. 
    Спершу мої дії координувала Марі. Вона і ще декілька медсестер, стежили за тим, щоб я зрозуміла принцип прийому хворих згідно з їх протоколом. Оскільки важко поранених було не так багато, основний удар прийняла не реанімація, а саме відділення невідкладної допомоги. За якихось декілька годин увесь перший поверх виявився зайнятий хворими з переломами різної важкості, забиттями м'яких тканин і струсами.
    Перша доба виявилася найважчою і найдовшою за моєї пам'яті. Але не обійшлося без приємних нових знайомств.
    — Красуне лікарко, навіщо мені ці крапельниці? Я вже сам на крапельницю перетворився, — тепло вимовив містер Сміт.
    Усмішливий дідусь мав такий пронизливий погляд сірих очей, немов я заглядала в грозове небо. Мабуть, цим і зачаровував, якщо я розтанула від його звернення.
    — Це приписи вашого лікаря, містере Сміт, — придивилася до картки, яка висіла на стінці ліжка і посміхнулася.
    Чоловік, підвівши брови, змовницьки прошепотів:
    — Красуне, для тебе я просто Лені. Ти так на мою Дороті схожа, що у мене тиск підскочив, коли тебе побачив.
    Сховавши смішок, я встановила нову крапельницю, а чоловік, нарешті, ліг спокійніше і продовжив:
    — Вона була медсестрою у військовому госпіталі на Гавайях. Я коли її уперше побачив, застиг і не міг зробити вдих. А ця помада... — мрійно протягнув чоловік. — Тоді усі дівчата фарбували губи яскраво і помітно. Але тільки моя Дороті і її яскраво-червона помада звели мене з розуму. Тому тепер, на кожен день народження, я приношу їй помаду. Не знаю, навіщо вона їй там, але я маю бути упевнений, що повернувшись до неї, побачу Дороті також ж чарівною.
    — Неодмінно, містере Сміт, — прозвучав м'який, але сухий баритон від дверей.
    Я обернулася і зустрілася поглядом з Крісом. Зав тепло посміхнувся старому, але, потім похмуро кивнув мені на вихід.
    — Менше базікай з літніми хворими про минуле. Можеш викликати напад деменції. Нам тільки цього для повного щастя бракує! — беззлобно вимовив Крістіан, хоча і намагався відчитати.
    Ми вийшли і рушили уздовж коридору, але чоловік несподівано відкрив двері в гуртожиток інтернів і безцеремонно пхнув мене всередину.
    — Що... — я тільки вирішила поставити закономірне питання, як отетеріла.
    — Тобі треба підкріпитися, — безапеляційно заявивши, чоловік махнув на стіл.
    Оглядівшись, помітила не лише усіх інтернів, але і увесь штат медсестер. Судячи з насиченого запаху спецій і гори паперових коробок, на вечерю мені пропонували китайську локшину. Саме її вчив розмішувати паличками Леонард. Він і Берні голосно сперечалися про те, як треба їсти цю страву. І якщо Лео точно знав усі тонкощі південно-східної кухні, то італієць, очікувано, наполягав, що перед ним звичайна паста в гострому соусі.
    — Та яка, на хрін, різниця, Самураю? Дивися!
    Берні узяв локшину з коробки голими руками, а втягнувши ротом, навіть не скривився. Чого не скажеш про "Самурая". Щоб йому пусто було!
    — Паста, stupido, а не локшина! Це звичайна паста! — Берні так збудився, що навіть Рікардо спохмурнів, коли його дружок облизав пальці.
    Вони настільки захопилися суперечкою, що і не помітили нашої появи. До речі, і слава богу! Після недавнього "польоту над Гудзоном" я намагалася не попадатися на очі Леонарда зовсім. Визнаючи, що така пригода не пройшла без наслідків, я усіма силами, намагалася відігнати спогад, що розбурхує думки. Боюся уявити, що б творилося в голові, не витісни дурощі робота. І ось на тобі! Я ж могла поїсти сама, в Маку на сусідній вулиці, або, у найгіршому разі, в забігайлівці через дорогу. Але ні ж, смикнув біс Кріса привести мене прямо в лігво звіра. Адже так і було. Я не знаю, яку таку харизму мав Леонард, але усі жінки в цьому приміщенні дивилися йому прямо в рот. За виключенням Кім, звичайно. У неї був свій "Самурай", який просто зараз охоче їв з її рук і дивився їй в рот.
    Ідилія!
    Мабуть, Кріс занадто голосно грюкнув дверима. Як тільки усі помітили його появу, навіть Берні завмер з локшиною, що звисала з підборіддя.
    — Ви добре попрацювали, — відразу перейшов до справи Кріс. — Але відпустити я вас не можу. Самі розумієте, в такій ситуації усі терміни чергувань полетіли до бісів, і ми працюємо в позаштатному режимі. 
    Стиснувши губи, я неквапом відійшла убік і стала поряд з Кім і Вальтером. Дівчина позіхала, а прикриваючи рот кулаком, кивала в такт словам завідувача. Зустрівшись поглядами, ми і зовсім притиснулись пліч-о-пліч. Кімберлі схопилася за мій лікоть, а я позіхнула слідом за нею.
    — Даю вам три години на відпочинок, і повторюємо обхід.
    Три години. Він знущався. Кім була зі мною згодна. Але Крістіан і сам вимотаний. Про це прямо кричали його сонні і почервонілі очі.
    — А ви не хочете відпочити, доку? — Вальтер протягнув нам з Кім по коробці з локшиною і звернувся до завідувача.
    — Я б із задоволенням... — почав Кріс.
    — Та перестаньте, доку! У нас їжі ще на половину відділення вистачить. Хоч би повечеряйте з нами, — пропозицію німця підхопив Рікардо.
    Мексиканець вийшов з-за столу і простягнув коробку з локшиною Крісу. Чоловік оглянув усіх похмурим поглядом, але їжу прийняв і одразу ж сів за стіл.
    — Чудово! Buon appetito! — пережовуючи свою "пасту" пробубонів Берні, а зустрівши мій погляд, підморгнув.
    Я розпакувала коробку і сіла поряд з Кім на її ліжко. Нарешті, запанувала тиша, яку я порівняла з тим, я гомонить пошепки спокій. Медсестри спілкувалися між собою, хлопці влаштувалися біля ліжка Берні і продовжили суперечку вже там, але ось... Я крадькома повела погляд убік і оглянула профіль Лео. Хлопець підвів чіпець на маківку, а фонендоскоп надів на шию задом наперед. Стало незвично дивно і цікаво, коли побачила, з якою легкістю він зав'язав бесіду з Медоком. Здавалося вони з Крісом відображення один одного. Останній так само підвів чіпець і сів боком на краю стола, охоче підтримуючи розмову з Лео.
    Тієї миті, як почали звозити потерпілих, з усіх нас, саме Леонард не покидав жодного разу операційної. У якийсь момент, я навіть вирішила, що занадто добре уникаю його. Мотиви мого вчинку знову з'явилися прямо перед очима. Відродилися картиною того, як я хвилини дві не могла відчепитися від хлопця, коли ми приїхали. Хоча, чому тільки я? Незважаючи на сум'яття біля входу в невідкладну допомогу, незважаючи на крики, метушню і виття сирен, ми завмерли разом. Леонард теж не поспішав вставати з байку, а я поготів не зуміла упоратися з бурею емоцій від нових вражень. Перш, ніж я ледь злізла з байка, він пробурмотів щось, що не піддавалося перекладу. Знову! Проте, незбагненним чином, зуміло сколихнути все усередині.
    — Як довго... — почавши, затнулася, а горло стиснув спазм, але я все ж поставила питання Кім: — Скільки Лео тут?
    — Близько року. Він сам вибрав це відділення і госпіталь, хоча з його зв'язками міг піти у будь-яку приватну клініку, — відповідаючи і жуючи, Кім простягнула мені соус. — Полий, так смачніше.
    — Зв'язки? — я узяла невелику пластикову коробочку зі спеціями і нахмурено поглянула на дівчину.
    — У його батька своя клініка у Франції. Його батьки відомі пластичні хірурги, —  пояснила Кім.
    Чому не скористатися такою можливістю? Я в здивуванні підвела брову і відклала коробку убік. Деякий час мовчки спостерігала за бесідою Кріса і Лео. Кім продовжувала жувати локшину, а мені шматок в горло не ліз взагалі. Я дивилася на Леонарда, а відчувала холод на кінчиках пальців. Не той, коли вони замерзають в мороз, або через анемію. Ні. Цей холод інший. Він як той, що поселявся на губах, коли вони обвітрювалися. Ось такий — вітряний холод. Саме його і свіжість я вловлювала ще декілька годин потім. Дивно і незрозуміло, але не могла відбутися від аромату його куртки і запаху вітру досі. Навіть зараз, коли дивилася на нього, все поверталося.
    Він мені сподобався? Несподівані думки збентежили. Як мені міг сподобатися такий хлопець? Та я під звуки його уроків по вокалу ще кілька днів тому заснути не могла! Він зухвалий, зарозумілий, і що вже гріха таїти, розбещений в усіх сенсах! Здається, в Кореї прийнято конфуціанство в стосунках, невже його так Франція зіпсувала?
    А може Люда права, і це я — сноб? Теоретично... Теоретично! В принципі, як жінка, я повинна була визнати, що знаходила хлопця... симпатичним, можливо, навіть красивим. Прокляття! Він не просто красивий, і мені б прийняти той факт, що поїздка на його агрегаті справила незабутнє враження! Він вів цю купу заліза так, ніби одно ціле з нею! Немов вони єдиний організм!
    От холєра!
    — Іноді мені здається, що Лео занадто самотній, а Роуз просто користується його добротою і тим, що нижче пояса, — несподівано мої дебати зі здоровим глуздом перервала Кім.
    Я підвела брови, а дівчина продовжила:
    — У нього весь світ — дім рідний. То у матері в Кореї, то у батька в Парижі, а по факту, ніде.
    — Вони..? — натякнувши на свою здогадку, упіймала розчарований погляд Кім у бік Лео.
    Дівчина відсунула коробку і сіла ближче. 
    — Вони його спихнули в Штати після розлучення. Відправили вчитися відразу сюди. Так він Вальтеру розповів. Хлопці в курсі. Але краще тобі не поширюватися, що теж знаєш. Тема така...
    — Особиста, — закінчивши за Кім, кивнула.
    Погляд знову побіг у бік столу.
    Значить, пішов наперекір батькам через їх розлучення.
На цьому спостереження не закінчилися, а стереотипи ламалися все більше. Мимоволі, я стала помічати підтвердження словам про те, що медики теж люди. А особливо, коли їх ніхто не бачить. Добре, що я зробила такі висновки, бо не обійшлося без ексцесів.
    Розуміючи, що ще доба в такому режимі, і я просто вимкну усі батареї, в напівсонному стані, я пленталася убік гуртожитку інтернів. Знову вночі. Знову майже падаючи з ніг. Звичайно, я знайшла виправдання в цьому, а не у своїй дурості.
    Через втому, я і стала розсіяною! Як результат, переплутала наші двері з дверима гуртожитку лікарів. Звичайно ж, для них виділені окремі приміщення. Але хто ж знав, що о четвертій годині ранку, ледве пересуваючи кінцівками після двох діб на них, треба читати таблички біля входу, перш ніж сунутися в незвідане?
    — Твою..! — видихнула і випустила з рук склянку з гарячою кавою.
    Напій розплеснувся по підлозі, штаням і тапочкам, але я цього навіть не відчула.
    — Кетрін?! — Крістіан приголомшений став посеред приміщення, як статуя.
    Апполона, напевно.
    Піймавши себе на думці, я одразу ж повернулася носом до дверей. Для більшої надійності прикрила очі долонею, перш ніж убито вимовити:
    — Крістіане... Тобто, завідувачу Медок, я не спеціально!! Присягаюся! Я це... Не до тих дверей увійшла! Ось!
    Обличчя палало, руки спітніли, дихання встало в горлі. І не даремно! Хвилиною раніше переді мною спиною стояв мужчина в одних червоних боксерах. І не просто рандомний мужчинчик, а людина, котра відповідає за мою інтернатуру.
    Прокляття!! Катерино! Ну, ідіотко! 
    — Ам... — Кріс прочистив горло і несподівано заговорив з деяким розкаянням. — Це я винен. Треба було закрити двері, а потім вже переодягатися.
    — Ні! Це я! — випалила, але знову стала, як укопана.
    Ну і попадалово! Сором повний! І смикнув біс обернутися! Абияк проковтнувши слину, я підібралася, щоб не осоромитися. Врешті-решт, це просто чоловік. Так! Чоловік, що стояв перед мною в червоних боксерах. Таких файних, що добре обтягують усі смачні місця. До його честі, Кріс намагався швидше вскочити у штані, але, чесно, його потуги ситуацію не врятували. Все, що потрібно, і не потрібно, я побачити встигла. А на те, на що дивитися побоялася, майку він надіти забув. Слава Всевишньому, загострювати увагу, після червоних боксерів, на добре оформленому торсі, я не стала. В пам'яті з'явився образ Самурая з Вальтером. Я ж звикла до їх торсів?
    Відразу згадалася уролог Віра Петрівна з районної поліклініки. Її слова у цей момент набули неабиякої ваги: "Якщо на прийом приходить мужчина в сімейках, на тому, що під ними можна ставити хрест! Повір професіоналові"!
    У завідувача Медока з цим проблем явно не було.
    — Прокляття! Я це... Краще піду! Пробачте ще раз! — заторохтівши, відчула прилив крові до обличчя.
    Не знаю, зрозумів він хоч слово, чи ні, але особисто я, навіть не розчула, що він сказав у відповідь. Швидко підняла склянку з підлоги і вискочила за двері, як ошпарена.
    — Очманіти! Ось же... влипла. Позорище!
    Всю дорогу до свого гуртожитку, а це нещасних п'ять метрів, я стукала себе по лобі долонею. Зупинила акт розкаяння і екзекуції Марі. Позіхаючи, дівчина вийшла з дверей і одразу напоролася на мене.
    Ми мало не зіткнулися лобами, але Марі і не помітила цього, а тільки в'яло пробурмотіла:
    — Йди спати, Кеті! Я вже встала, підміню тебе, — вона стомлено помахала рукою у бік дверей, а здригнувшись, попленталася до ординаторської.
    — Ага, заснеш тут! Після такого? — беззлобно огризнулася і скривилася.
    Переступивши поріг, зрозуміла, що плакав мій сон. Адже доки дійшла до ліжка, думала оглухну від хропіння Бернардо. Викинувши склянку в урну, придивилася до напівтемряви, оцінюючи відстань до свого ліжка. Вирішивши обійти стіл, на ціпочках підібралася до нього з боку драбинки на другий поверх і придивилася до сплячого Леонарда. Його обличчя не було видно, а мої очі все ще не звикли до темряви. У надії хоч тут вже точно не осоромитися, спершу закинула на своє місце свіжу футболку, а слідом вирішила швиденько зняти формену сорочку і прошмигнути нагору. Схопившись за край ліжка, знову кинула погляд вниз. Спить. Зізнаюся, під такий акомпанемент це подвиг. Усміхнувшись думкам, стягнула сорочку через голову і потягнулася за футболкою. Теоретично я могла переодягнутися нагорі. Але, все ж спати з одягом під подушкою дикість повна. У мене своя тумбочка і своя шафка. Останньою брязкати зараз не було можливості, тому залишалася тумба. У неї я і збиралася закинути сорочку, бедж і пропуск, що і зробила хвилиною пізніше.
    Окрилена тим, як вправно переодягнулася навіть в таких спартанських умовах, природно, втратила пильність. Вчепившись рукою за край свого матраца, я почала підйом вгору по східцях, але трохи не полетіла на підлогу разом з ліжком.
В останню мить, перш ніж матрац поплив, Леонард упевнено схопив моє стегно і утримав фактично однією рукою. Спершу я відчувала тільки пульс в скронях. Але переляк перед падінням, швидко змінився іншим почуттям. Адже Леонард на стегні не зупинився. Піднімаючись зі свого місця, він не відняв руки. Навпаки стиснув мою ногу міцніше, плавно повів долонею вгору до попереку і став за спиною. 
    — Не вдарилася? — його глухий, хрипкий, і природньо, гарячий після сну шепіт змусив шкіру за вухом палати.
    Очікувано, озноб чкурнув уздовж шиї вниз. Струсивши безглузде заціпеніння, я тихо відповіла:
    — Ні.
    — Упевнена? 
    Він посунувся ближче і став щільніше. Настільки, що я опинилася в справжній пастці.
Не могла ні руки відірвати від матраца і драбинки, ні поворушитися. Чи думала про опір, обурення і власну гідність? Ну, звичайно... Ні! Мізки пішли відпочити миттєво. Це мене злякало, гірше за перспективу знайомства обличчя з підлогою.
    — Ле... — вирішивши попросити його відійти, зробила тільки гірше.
    — Красива на тобі білизна надіта. Мереживна. Ніжна. Я б її навіть не знімав з тебе... мабуть.
    Присягаюся, я пізнала, що означає, перестати дихати. Це виявилося неможливо, адже Леонард повів рукою уздовж талії, а обхопивши, обійняв і притис до проклятої драбинки. Шепіт хлопця знову потонув в моєму волоссі. На жаль, він говорив не про те, що потрібно бути обережніше.
    — Мон шері, ти спеціально влаштувала це? Зізнавайся! Якщо так, то я здивований. Могла просто... звернутися по допомогу.
    Я боялася навіть уявити, яку допомогу він мав на увазі.
    — Відпусти мене! — холодно осікла його слова, які нарешті, розсердили і привели до тями.
    Хоча він і не робив нічого сороміцького, дратувало не це, а реакція на балаканину і вчинки хлопця. Я тремтіла, як дурна, ловила жар його тіла за спиною, жадібно дихала його запахом, і розуміла, що його обійми приємні. У них не було нічого вульгарного. Леонард не переходив рамки. Але його слова, те що він говорив, і який сенс в це вклав — довели до сказу!
    — Леонарде, прибери руки! — злостиво прошепотіла і відкинула, нарешті, його долоню.
    Проте він як і раніше стояв впритул, і відходити убік не збирався.
    — Студенте...
    — Так, я твій студент, мон шері! А ще я ловлю кайф від твоїх ніжок, з тієї самої хвилини, як ти сіла на мій байк. Ти сіла на нього, а здалося, осідлала мене. Приємне почуття. Не знаходиш? 
    Через спогади про демонову поїздку, на металевому апараті смерті, в горлі утворилася волога грудка, яка все сильніше давила.
    — Як дбайливий і вихований студент, я повинен поступитися вам місцем, професоре Шевченко. Не хочу, щоб ви покалічили... ніжки. Я їм заборгував. Вони так гаряче гріли мій зад, що я не розбирав куди їду, — його голос став звучати густіше, хрипко і солодше.
    — Припини це! — ледве видавила.
    — А якщо ні? Що тоді?
    Спочатку червоні боксери, тепер чорні трєніки! Адже окрім них, на Лео очікувано не було більше нічого.
    — Відпусти, трясця твою..!
    — А як же спасибі за те, що не дав упасти? — цього разу, напевно, він вирішив спробувати моє волосся на смак.
    Я чітко відчувала, як його губи рухалися між пасмів. Ворушили їх, а гаряче дихання народжувало приємний свербіж на шкірі. 
    — Спасибі!! А тепер, відійди!!
    Прочистивши мізки остаточно від хмелю, я зібрала усі сили і відштовхнула хлопця. Цього разу Леонард відступив, але не відійшов далеко. У іншій ситуації, я б щиро подякувала йому за турботу. Хоча, напевно, і тоді ні. Ймовірно, я чекала чогось подібного у виконанні такого, як він. Але як не намагалася, відбутися від емоцій, які принесла наша раптова близькість не могла.
    Уперше чоловік оцінив надіту на мені білизну. Жодного разу я не чула від Жені хоч би слова про те, подобається йому, як я виглядаю, чи ні. Він просто розстібував застібку, як і завжди. Просто знімав з мене ліфчик, як і завжди. Відкидав його убік, і не поглянувши. Як і завжди... Потім ми займалися тим, що він називав сексом. Іноді Женя міг вимовити щось зухвале, коли відчував, що я суха, як пустеля. Іноді це звучало украй комічно, але я героїчно стримувала сміх, концентруючи увагу на тому, щоб кінчити хоч би цього разу. Гуморески, на жаль, не допомагали: "Ти хочеш, щоб я тебе трахнув? Давай трахнемося? Зараз я тебе трахну! Я добре тебе трахнув? Ти погана дівчинка, я тебе трахну! Не стримуй себе, кричи голосніше!" І всюди це "трахну", ніби інші слова не в змозі збудити жіночі гормони. 
    Згадавши це, і порівнявши з тим, що почула двома хвилинами раніше, я зрозуміла, що такою мокрою не була ніколи. 
    Фініш.
    А все тому що вірила в любов. Це ж не секс. Це ж щось більше! Моєму уявному сарказму позаздрив би навіть наш Штичок завідувач кафедрою.
    Ліжко затремтіло, і я спам'яталася. Проте відразу стиснула зуби. Леонард не угамовувався.
    — Впадеш вниз, будеш винна сама, мон шері!
    — Та спіть вже! Скільки можна тріпатися без кінця? Чи ляжте вже разом, нарешті, і займіть чимось роти! Один хрін, дайте тільки відпочити!
    Голос Рікардо настільки несподівано прозвучав зовсім поряд, що я пізнала новий виток аритмії. В цілому, зараз мій стан, неслабо так, підпадав під цілий букет відхилень роботи серцево-судинної системи.
    Мексиканець не обійшов увагою і хроплячого Берні.
    — Joder, cállate a alguien ya! *(Бл***, заткніть вже хтось його!)
    Він так нестримно підскочив на ліжку, що мені прийшла в голову аналогія з плацкартним вагоном. Слідом я ледве вловила, як в темряві щось пролетіло і потрапило якраз у Бернардо. Це стало зрозуміло, як тільки на усю кімнату пролунав такий витіюватий набір звуків та гарчань італійською, що я не витримала і розсміялася в голос.
    — Якого хріна, Ріку? — італієць, нарешті, перейшов на англійську.
    Проте не надовго. Культурна революція продовжилася вступом у бойові дії германських військ. Вальтер вирішив теж прикласти Бернардо подушкою. До речі, висунувши свої претензії так голосно, що вони втратили сенс.
    — Розбудите моє котеня, я вас приб'ю! — прогарчав Вальтер.
    Тепер разом зі мною сміявся вже і Лео. Природно, його гострий погляд не зміг упустити очевидних речей.
    — Котеня явно не спало ще п'ять хвилин тому. Судячи зі звуків, які пробивалися крізь хропіння Берні, нам не треба було його будити.
    — Заздри мовчки, Лео! Чи мені подзвонити Розмарі?
    Сонне мимрення Кім здобуло зворотний ефект. Мої власні веселощі скінчилися відразу. Я завмерла, а стиснувши губи, вирішила, що досить з мене зображувати свою там, де мені було не місце.
    Професор Шевченко... Я навіть скривилася, коли подумки це повторила. Який з мене викладач? Який з нього студент? Ми майже одного віку. Смішно.
    Я уляглася, а накрившись легкою ковдрою, закрила очі.
    — Відбій, чорти б вас побрали! Інакше усіх вижену в коридор! — зашипів знову Рікардо.
    Нехай тільки б це викликало мою нову хвилю обурення, але ж ні. Я вже змирилася, що він спить поруч, на такому ж верхньому ярусі сусіднього ліжка. Проте все одно мало не закричала, коли перед моїм носом з'явилося його обличчя.
    — Ma Bella, поділися подушкою? Мені лінь сходити вниз, а у тебе їх дві.
    Стримавши порив наваляти йому ляпаса за неприпустимість близькості його обличчя поряд з моїм, потягнулася до другої подушки біля стіни. Але в цей же момент, в обличчя Ріка полетів предмет, що дивно нагадував виріб для сну. Лео втиснув подушку в обличчя мексиканця і роздратовано пробасив:
    — Спи вже!
    Під акомпанемент нових криків Рікардо, наші погляди зустрілися в темряві знову. Цього разу Леонард посміхнувся занадто нахабно. Напевне вирішив, що проявив турботу!
    — Зникніть двоє! — отруйно і холодно припечатала, а підвівшись, вирвала подушку з рук Лео і пхнула нею в груди мексиканця. 
    Хлопці помітно завмерли в деякому шоку, але все-таки поспішили виконати майже наказ.
    Саме ця нічна подія відзначила закінчення тривалого перебування в госпіталі. Через два дні, я виходила з нього з надією, що не запізнюся на нову лекцію. На жаль, це могло виявитися можливим, а плачевність підготовки до самого зайняття вибивала зі звичної колії.
    Не додавав оптимізму і той факт, що вона була призначена для другого потоку. Моллі, звичайно, попередила мене, що в нього входять виключно групи з коледжу Вагелоса, але я не чекала, що це буде потік Розмарі.
    Дівчина гордовито вплила в аудиторію, підкреслено-демонстративно ігноруючи мою персону. Тільки сівши на своє місце, вона удостоїла мене глузливим поглядом. Зграйка її подруг, серед яких я чомусь не побачила Кім, обсіла дівчину з усіх боків так, ніби вона голова їх таємного співтовариства масонів. Дівчата негайно обмінялися поглядами зі своєю царівною, наче її свита. Роуз їм щось тихо сказала, чим викликала дзвінкий сміх.
    Оскільки аудиторія все ще була наполовину порожня, я вирішила дочекатися звичного часу для початку заняття. Готуючи матеріали і намагаючись не звертати увагу на Розмарі і її подружок, вловила, як дівчина скосила погляд на двері лекційної.
    Випрямившись і перевіривши налаштування проектора, я з кам'яним обличчям поглянула туди ж. У дверях стояв Джейс з двома чашками кави, мабуть, в очікуванні, коли я його помічу. Як тільки Медсон переступив поріг, голоси в аудиторії стихли, а Роуз занадто хитро посміхнулася і втупилася в стільниковий.
    Плітки! Більш ніж упевнена, саме це народжувалося в голові подружки Леонарда. Адже якщо вона і не бачила, то їй точно донесли, що я сіла на його байк.
    У котрий раз я переконалася у власній дурості.
    Тим часом Джейс став по іншу сторону столу і поставив одну з чашок прямо переді мною.
    — Привіт! — чоловік посміхнувся і кивнув на каву.
    Я з побоюванням узяла склянку в руки і видавила посмішку на знак вдячності.
    — Здрастуй! Спасибі! — почала перебирати текст лекції в планшеті, але на ділі водила пальцями назад і вперед, роблячи вигляд, що дуже зайнята.
    — Як справи в госпіталі? Чув, ви декілька діб там провели?
    Корчити дурепу, як я і казала, не мій коник. Але що поробиш, якщо ситуація змушувала вчинити саме так. Нашвидку оглянувши чоловіка, я примружилася. Кім не збрехала ні словом. Тільки зухвалий і самозакоханий тип, міг дозволити собі настільки неформальні стосунки з аспірантом. Я не викладач, хоча Джейс і намагався насадити цю думку. Останні дні в госпіталі яскраво показали, що я все ще студент.
    — Так, — відсторонено кивнувши, я з ввічливості зробила ковток кави.
    Джейс нічого не відповів. Мабуть чекав подробиць.
    — Багато поранених. Було важко звикнути, адже я раніше не працювала "на полях".
    — Не сумніваюся! — з розумінням вимовив чоловік, а я напружилася тільки сильніше.
    Не звертаючи ніякої уваги на студентів, Джейс сів на краєчок столу і склав руки на грудях.
    Швидко окинувши поглядом аудиторію, відмітила, що за нами крадькома спостерігав мало не кожен студент. Особливо пильно і з холодною усмішкою на обличчі, за нашою розмовою стежила Розмарі. Зустрівши мій погляд, дівчина щось прошепотіла подругам, і ті негайно вибухнули дзвінким реготом.
    По спині побіг липкий озноб. Стало страшенно неприємно, особливо, коли свита оглянула мене зі зневагою, ніби кепкувала. Їх погляди прямо кричали, що говорила Роуз саме про мене.
    — Джейсе, вибач, але цей не  найкращий час для бесіди. Я повинна починати.
    — Годі тобі, Кеті. Це ж факультатив. Просто увімкни їм запис зі слайдами, і не парся. Це не кращий потік. Сама бачиш.
    Те, з якою зневагою він відізвався про мою роботу, викликало справжній укол злості. Що означає: не парся? За кого він взагалі мене має?
    — Та все ж я наполягаю, професоре Медсон. У мене лекція за розкладом. Дякую за каву, але я повинна почати!
    На обличчі Джейса з'явилася тінь, а на лобі пролягла зморшка. Чоловік стиснув губи, але сперечатися не став, і піднявся на верхні ряди. Там він вибрав найбільш пустий закуток, а я викинула його з голови. Досить! Це вже перейшло усі межі!
    Але нехай би тільки це заважало вести лекцію. Розмарі і її свита не угамовувалися і далі. Вони демонстративно шепотілися постійно, а коли я запиналася через шум, знову тихо, але явно сміялися.
    Не сказати, що я була невпевненою в собі пройдисвіткою. Хоча частково, згадавши в яких стосунках була, саме так мене і назвала б розсудлива і поважаюча себе жінка. Тому, так! Дивлячись на дівчат, що відкрито глумляться саме наді мною, я розгубилася. У якийсь момент вести зайняття стало зовсім нестерпно, і я вирішила припинити подібне нахабство. Зупинивши слайди, я випрямилася і з кам'яним виразом обличчя подивилася прямо на Роуз.
    — Леді! Якщо вам не цікава тема лекції, то нагадаю, що це факультатив, і вас, конкретно, тут ніхто не тримає. Або дотримуйтеся тиші, і не заважайте іншим сприймати інформацію, або покиньте аудиторію, і не розтрачуйте свій особистий час на те, що вам не треба!
    Ефект був досягнутий. Розмарі не чекала такого контрнаступу. Вона завмерла, а її дівиці сіли рівніше. Подібне не дивно. Студенти не знали, що мої оцінки ніяк не вплинуть на їх успішність. Виходить, вони зрозуміли, що загралися. Вірніше, так думали. Знай кожен з присутніх, що їм можна сюди не приходити взагалі, моя аспірантура в цих стінах не відбулася б ніколи.
    — Проясню для усіх. Я не маю наміру витрачати свій час на людей, які просто прийшли подивитися на іноземного аспіранта! Тому, прохання вже до всіх! Якщо вам не потрібні мої лекції, не приходьте і постарайтеся надалі розпоряджатися своїм часом розсудливіше.
    Роуз цинічно посміхнулася, а услід повільно сіла рівніше і ближче до столу. Вона навмисно прикувала до себе мій погляд, для того, щоб показати в якому блокноті робила вигляд, що конспектує.
    Оглянувши чорну шкіряну палітурку, упіймала себе на тому, як затремтіли руки. Це блокнот Леонарда. Той самий, по якому хлопець постукував олівцем на лекції Джейса.
    Я підвела підборіддя, чітко усвідомивши — вона знає про витівки Лео. Швидше за все дівчина вже намітила мене, як об'єкт її ревнощів. Шкода! Шкода! Адже спитати треба зі справжнього винуватця, а не з мене.
    Кинувши погляд вгору, вловила й іншу істину. Медсон теж в курсі. Можливо не про все, але він здогадується, що у мене далеко не професійні стосунки якраз з його студентами. Для мене вони, після декількох діб у шпиталі, стали колегами.
    Такими ж інтернами, як і я.
    ***
    Ситуація на лекції не пройшла безслідно. Декілька днів я перебувала в ступорі,а думки повнилися протиріччями. Олії у вогонь додавав зростаючий інтерес до моєї персони з боку студентів. Все частіше я стала помічати косі погляди, шепіт за спиною і різку зміну в поведінці банди Самурая. Навіть погляд Кім став дивним. Приміром, під час останньої зміни, дівчина поспішно пішла першою. Вона навіть не дочекалася мене, щоб поїхати додому разом.
    Усе це не давало спокою. Тому цього ранку, я вирішила вдатися до порції антидепресанту. Засівши з ноутом на ліжку, я насолоджувалася компанією кращої подруги. Так намагалася угамувати зростаючу тривогу, причин якої не розуміла.
    — Знову? Що останнім часом з тобою коїться?
    Людочка сиділа з купою незрозумілих різноколірних паличок у волоссі і пила сидр. За її спиною, на дивані, чинно сидів Андрій. Чоловік подруги наполегливо робив вигляд, що дивиться фільм, хоча я все частіше ловила його косий погляд у бік дружини.
    Він теж виглядав дивно.
    — Не знаю. Знала б, не питала би тебе про це, — я притулилася до стіни і витягнула ноги.
    — Скільки можна по ньому сохнути?
    — Не в ньому причина, — я не брехала.
    Вже зараз я добре розуміла, що справа давно не в Жені. Хоча і пройшло всього лише півроку.
    — А в чому? — Люда зосереджено підвела брову і склала руки на грудях.
    — Ну... Може частково в ньому. Але тут швидше річ не в тому, що ми розлучилися. Здається, вся сіль про те, які були наші стосунки. Коротше! Не знаю! — відмахнувшись, я стала водити пальцем між клавіш ноутбука, а Люда отруйно виплюнула словами:
    — Щоб у цього жлоба член пліснявою покрився!
    — Людо!!! Ти як розмовляєш?! — Андрій в шоку стягнув з голови навушники, а схопившись з дивана, відібрав у неї пиво.
    — А ти локатори свої тут не грій! Жіноча розмова, так що йди краще спати! — звичайно ж, подруга за словом в кишеню не полізла.
    — Ага! Підеш тут з вами! Одна напхала трубочок для коктейлів у волосся, надивившись відосів в інста, друга в Америку покотила, але і там фігнею страждає! — гаряче випалив хлопець.
    Зізнатися, я і не знайшлася, що відповісти.
    — Андрію!!! — гаркнула Люда, але він продовжив:
    — Раз ти така подруга, любове моя, так скажи вже їй, і нехай поставить крапку! Я — мужчина, і мені відразу було ясно якої породи цей дебіл в сімейках, але хто мене слухав? Це ж жіночі справи! Тьху! Дівки! Спочатку прощаєте, а потім ниєте, що мужчини наліво ходять!
    Ми з Людою сиділи з відкритими ротами. Вона в Києві, а я в Нью-Йорку. Синхронність наших виразів облич, не дивлячись на різні часові пояси, виглядала вражаюче.
    — У тебе десять хвилин, Людмило! І в ліжко! А ти... — Андрій присів, і на його грізному обличчі, з густими бровами і пронизливими блакитними очима, несподівано з'явилася посмішка. — Привези мені хорошого і дорогого бухла. Усе життя мріяв спробувати справжній "Henessy".
    — Ага... — я глитнула.
    Людка спам'яталася раніше, і, природньо, за усіма законами жанру, зарядила Андрію запотиличник.
    — Хей! Боляче!! — хлопець зашипів, але швидко підморгнувши мені, пішов зі словами, явно адресованими дружині: — Скажи їй! І нехай заспокоїться.
    — Ай, ну тебе! Порадник! — Люда якось дивно відмахнулася, але я все ж перепитала:
    — Лю-ю-до, що не так?
    — Забий! Вічно він хєрню якусь зморозить, а ти потім чухай потилицю, що він мав на думці.
    Я нічого не зрозуміла, але стало ясно, що Люді пора лягати спати, а мені хоч би пообідати перед нічною зміною в шпиталі. 
    — Гаразд, піду збиратися на зміну, — я посміхнулася, а Люда клацнула пальцями і заграла рудими бровами, шепочучи через усмішку:
    — Розповіси чиї боксери бачила цього разу!
    — Йди ти! — я відправила їй рукою поцілунок і розірвала дзвінок.
    За розмовою з подругою настав полудень, а потім непомітно і вечір. Поглянувши на годинник, я стала біля шафи і дістала новий шикарний плащ червоного кольору. Він так сподобався мені, що я вирішила не економити. Підібравши до нього футболку і бойфренди, я влізла в зручні кросівки чорного кольору і зібрала сумку.
    Задоволена результатом, поправила хвилясту укладку і самовпевнено ввалилася у вітальню. Чекаючи, побачити тут Кім і Вальтера, я завмерла біля дверей. У напівтемряві, що освітлювалася тільки екраном плазми, чітко виділялася дуже гаряча картина. Звичайно ж, не германо-афро-американська. Інакше, я б на ціпочках пройшла повз, щоб не заважати такій картині.
    Проте ж прямо переді мною немов в пристрасному зляганні зустрівся оперний тандем. Леонард так жадібно вилизував рот Розмарі, що її стогони більше нагадували благання про допомогу при задусі.
    Паршиво справи йшли, якщо я закам'яніла усім тілом, а у роті з'явився присмак жовчі. Я ревнувала. Сама того не розуміючи, я дійсно з ревнощами спостерігала цю картину. Пропалювала її поглядом, навіть коли Леонард розплющив очі і втупився на мене. Він плавно і явно глибоко виписував у роті Роуз кола, і не опускав погляд. Поводився, як ні в чому не бувало. Так, ніби подібне норма, і цілком природно дивитися на одну жінку, коли масажуєш рота іншій. 
    Він, бляха, витріщився прямо на мене, поки цілував її! Жадібно оглядав мою фігуру, а пестив Роуз ще солодше.
    Схиблений псих! Господи, якою ж була моя відраза, коли я обдарувала поглядом цю картину! Сподіваюся вона читалася прямо на обличчі!
    Гордовито відвернувшись убік, я упевнено і не ховаючись пішла до вхідних дверей. Плювати я хотіла на подібне хамство! Це вже занадто!
    — На побачення з професором Медсоном поспішаєте, мем? — єхидний голос Роуз і її питання виглядали, як удар в спину нишком.
    А ця дівчинка щурисько ще те. Саме так, здається, мужчини зазвичай називали тих, хто бив в спину?
    Я зупинилася біля дверей і завмерла. Тихо звіріючи усередині, спробувала закликати себе до порядку. До її рівня ніхто опускатися не збирався. Тому ставши в пів-оберта, я принизливо оглянула спершу Лео, а вже потім перевела погляд на його оперне дарування. Вона гадала, що застала мене зненацька, але я, з холодною і лінивою усмішкою, жартома відповіла:
    — Ні. В мене зустріч в Plaza з Ілоном Маском. Приємного вечора!
    Вираз обличчя Розмарі виявився достатнім для сатисфакції. Але ось смішок у виконанні альфа самця розсердив тільки гірше.
    Проте на себе я була зла більше. Перебуваючи в стані крайньої люті, я зрозуміла, що навіть така дика і брудна картина зуміла зачепити мої почуття. Хоча, як подивитися? Від дешевої порнушки теж збуджуються, Катерино!