Забуте вбивство - Агата Крісті
Слова виливалися з неї цілком природно, але, слухаючи її, троє людей напружили всю свою увагу.
Джайлз сказав:
— А ви не думаєте, що вона хотіла переїхати до Норфолка для того, щоб бути поблизу чоловіка, чиє прізвища ви не можете пригадати?
Едіт Паджет, здавалося, була прикро вражена,
— О, ні, сер, мені не хотілося б так думати, і я ніколи так не думала. Крім того, тепер я пригадую, що ті люди приїхали десь із півночі, з Нортумберленда, якщо не помиляюся. Але їм хотілося приїздити сюди на вакації, бо тут м'який клімат.
— Вона чогось боялася, я вас правильно зрозуміла? — запитала Ґвенда. — Я маю на увазі свою мачуху.
— Я дещо пригадала тепер, коли ви це сказали…
— Що?
— Одного разу Лілі прийшла на кухню. Вона підмітала сходи й сказала: «Схоже, кепські в них справи!» Вона мала звичай іноді ляпнути щось, не подумавши, я маю на увазі Лілі, тож ви повинні мені пробачити.
Тоді я запитала в неї, про що вона говорить, і вона сказала, що пані з паном увійшли із саду до вітальні, а що двері залишилися прочиненими, то Лілі підслухала їхню розмову. «У її словах звучав страх, — сказала мені Лілі. — «Я давно вже тебе боюся. Ти божевільний. Ти ненормальний. Іди геть і дай мені спокій. Ти повинен залишити мене саму. Я боюся. Мабуть, у глибині душі я завжди тебе боялася…»
Вона тоді сказала щось подібне — звісно, я не можу тепер ручатися за точність кожного слова. Але Лілі сприйняла ту розмову дуже серйозно й тому, після того, як усе сталося, вона…
Зненацька Едіт Паджет замовкла. Дивний зляканий вираз промайнув на її обличчі.
— Я, звичайно ж, не хотіла… — почала вона. — Пробачте мені, мем, мій язик не знає, що він базікає.
Джайлз лагідно сказав.
— Будь ласка, розкажіть нам усе, Едіт. Зрозумійте, для нас дуже важливо знати, як усе насправді було. Це сталося дуже давно, але ми повинні знати.
— Я не зможу вам розповісти, — безпорадно промовила Едіт.
Міс Марпл запитала.
— Що тоді подумала Лілі — чи чого вона не подумала?
Едіт Паджет сказала тоном вибачення:
— У голові в Лілі завжди виникали всілякі думки. Я ніколи не звертала на них уваги. Вона полюбляла ходити в кіно й запозичувала звідти безліч дурних мелодраматичний уявлень. Вона ходила в кіно й того вечора, коли це сталося — і більше того, вона взяла із собою Леоні — а цього робити було не слід, і я їй сказала. «Усе гаразд, — відповіла мені вона. — Ми ж не залишаємо дитину саму-одну в домі. Ти будеш унизу на кухні, а трохи згодом повернуться пан і пані, до того ж ця дитина ніколи не прокидається, вона завжди спить міцним сном». Але вона вчинила неправильно, так я їй і сказала, хоч, звичайно, про те, що Леоні пішла тоді з нею, я довідалася пізніше. Якби я знала про це, я пішла б нагору подивитися, чи з вами — я маю на увазі вас, місіс Ґвендо, — усе гаразд. Ви нічого не можете почути з кухні, коли нижні двері зачинені.
Едіт Паджет помовчала, а тоді провадила:
— Я прасувала одяг. Вечір минав швидко, а потім до мене на кухню зайшов доктор Кеннеді й запитав, де Лілі, а я сказала, що вона сьогодні має вільний вечір, але з хвилини на хвилину мусить прийти, і справді вона пришила саме в ту хвилину, і він повів її нагору до кімнати пані. Він хотів, знати, чи забрала вона із собою одяг і який саме. Тож Лілі подивилася, якого одягу бракує, а потім спустилася до мене. Вона була дуже збуджена. «Вона вшилася, — сказала мені Лілі. — Утекла з кимось. А з паном справи кепські. Пережив удар чи щось таке. Це стало великим потрясінням для нього. Він мусив знати, що до цього йдеться». «Не говори так, — сказала я. — Звідки ти знаєш, що вона з кимось утекла? Можливо, вона одержала телеграму від хворого родича».
— «Який там, у біса, хворий родич, — сказала Лілі (вона завжди висловлювалася досить грубо, я вже вам казала). — Вона залишила цидулку». — «А з ким вона втекла?» — запитала я. «А ти як гадаєш? — запитала мене Лілі. — Звичайно, не з тишком Фейном із його овечими очима та манерою ходити за нею, як вірний пес». — «То ти гадаєш, вона втекла з капітаном — не пам'ятаю, як там його звали». І вона мені тоді сказала: «Авжеж із ним, я ладна об заклад побитися. Якщо тільки не з таємничим коханцем у розкішному автомобілі» (То був наш ідіотський жарт, не більше). І я сказала: «Я в це не вірю. Місіс Гелідей не така. Вона б такого не вчинила». А Лілі й каже: «Але схоже, вона таки це вчинила».
Так було на самому початку ви розумієте. Але згодом у нашій спальні Лілі мене розбудила. «А знаєш, — сказала вона. — Там усе було не так». — «Що там було не так?» — запитала я. А вона мені: «Одяг був не такий». — «Про що ти говориш?» — запитала я. «Послухай-но, Елі. — сказала вона. — Я переглянула її одяг, бо доктор Кеннеді мене попросив це зробити. Валіза й справді зникла, і зникло досить одягу, щоб її напхати — але то був не той одяг>. — «Чому ти так думаєш?» — запитала я. А вона тоді мені й каже: «Вона взяла вечірню сукню, оту сіро-сріблястого кольору, але не взяла вечірнього пояса та бюстгалтера; не взяла трусиків, які вона завжди вдягає під ту сукню, і вона взяла свої парчеві вечірні черевички, а не сріблясті босоніжки. І вона взяла свою зелену твідову спідницю, яку завжди носить лише пізньої осені, але не взяла того модного пуловера, й узяла також свої мереживні блузки, які носить лише під костюмом. А з білизни, якої в неї ціла купа, не взяла майже нічого. Запам'ятай мої слова, Еді, — сказала мені Лілі. — Нікуди вона не втікала. Це пан її порішив».
Після таких її слів я вже не могла заснути. Я сіла в ліжку й запитала, що це вона навигадувала.
«Усе сталося так, як було описано в
