Забуте вбивство - Агата Крісті

Джайлз похитав головою.

— Ми мусимо продовжувати. Ми не можемо ухилитися від цього обов'язку.

— Твоя правда, Джайлзе. А проте мені буває іноді досить страшно.

II

— Ви хочете купити тут будинок? — запитав майор Ерскін.

Він підсунув до Ґвенди таріль із сандвічами. Ґвенда взяла один і подивилася на майора. Ричард Ерскін був низеньким чоловіком, заввишки футів п'ять або десь так. Волосся в нього було сиве, і він мав стомлений вигляд і досить розумні очі. Голос у нього був низький і приємний, акцент злегка протяжний. Ґвенда не помітила в ньому чогось надзвичайного, але, на її думку, він був, безперечно, привабливий… Об'єктивно кажучи, він дуже поступався вродою Волтерові Фейну, але тоді як більшість жінок проминули б Волтера Фейна, не обдарувавши його другим поглядом, вони не проминули б Ерскіна. Фейна годі було описати, а Ерскін, попри свою спокійну вдачу, був наділений особистістю. Він розмовляв про звичайні речі у звичайний спосіб, але в ньому було щось — те саме щось, яке так швидко впізнають жінки й на що реагують суто по-жіночому. Майже неусвідомлено Ґвенда розгладила свою спідницю, відкинула з чола неслухняне пасмо волосся, підфарбувала губи. Дев'ятнадцять років тому Гелена Кеннеді могла закохатися в цього чоловіка. Ґвенда була переконана в цьому.

Коли вона підвела погляд, то зустріла погляд господині дому, спрямований на неї, і мимоволі почервоніла. Місіс Ерскін розмовляла з Джайлзом, але дивилася на Ґвенду, і її погляд був водночас схвальним і підозріливим. Дженет Ерскін була високою жінкою й мала глибокий, майже чоловічий голос. Вона здавалася старшою, ніж її чоловік, але Ґвенда подумала, що це, мабуть, не так. Її обличчя виглядало дещо змученим. Нещаслива, голодна жінка — такою вона уявилася Ґвенді.

Я певна, вона влаштовує йому пекельні сцени, сказала вона собі.

А вголос продовжувала розмову.

— Шукати дім — робота вкрай невдячна, — сказала вона. — Описи агентів із продажу нерухомого майже завжди обіцяють справжнє диво — а коли ти опиняєшся там, то не віриш своїм очам.

— Ви хочете оселитися в цій місцевості?

— Це одна з тих місцевостей, про які ми думали. Адже тут поблизу Адріанів мур. Джайлз завжди був зачарований Адріановим муром. Річ у тому — вам це може здатися дивним — але нам насправді однаково, де оселитися в Англії. Я прожила все життя в Новій Зеландії й не маю тут ніяких зв'язків. А Джайлза забирали різні тітки на всі вакації, тож він ні до чого тут особливо не прив'язався. Єдине, чого ми не хочемо — це жити поблизу від Лондона. Ми хочемо оселитися у справжній сільській місцевості.

Ерскін усміхнувся.

— Тут ви, напевно, повсюди знайдете справжню сільську місцевість. От ми, наприклад, живемо в цілковитому усамітненні. Сусідів у нас мало, а відстані між нашими оселями досить великі.

Ґвенді здалося, вона відчула потаємний смуток у цьому приємному голосі. Перед нею зненацька промайнула картина усамітненого життя — коротких і похмурих зимових днів, коли вітер свистить у комині, штори опущені, і він перебуває сам-один у товаристві цієї жінки з голодними, нещасними очима — а сусідів мало, й усі вони далеко.

Потім це видіння зблякло. Перед її поглядом знову було літо із заскленими дверима, відчиненими в сад, із пахощами троянд та звуками літа, що проникали в дім.

— Це старий будинок, еге ж? — запитала вона.

Ерскін кивнув головою.

— Доба королеви Анни. Моя родина жила тут протягом майже трьохсот років.

— У вас гарний дім. Ви, певно, пишаєтеся ним.

— Він уже досить занедбаний. Високі податки не дозволяють підтримувати садибу в пристойному стані. Але тепер, коли наші діти пішли у світ, нам стало жити значно легше.

— А у вас багато дітей?

— Двоє хлопців. Один служить у війську. А другий щойно закінчив Оксфорд. Він працюватиме у видавництві.

Його погляд ковзнув до полиці над каміном, і Ґвенда теж подивилася туди. Там стояла фотографія двох хлопців — десь років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, знята кілька років тому, як їй здалося. У погляді батька вона розгледіла гордість і любов.

— Вони хороші хлопці, — промовив він. — Хоч це й кажу я, їхній батько.

— Вони й справді дуже гарні, — сказала Ґвенда.

— Так, — підтвердив Ерскін. — Думаю, це варто робити — справді варто. Іти на жертви задля своїх дітей, — сказав він, прочитавши запитання в погляді Ґвенди.

— Я думаю, іноді доводиться віддавати їм дуже багато, — сказала Ґвенда.

— Дуже багато, справді..

Вона знову відчула потаємний смуток у його голосі, але тут утрутилася місіс Ерскін і сказала своїм глибоким, авторитетним голосом:

— А ви справді хочете купити собі дім у цій частині світу? Боюся, я не чула, аби тут поблизу продавалося щось пристойне.

І ти мені не сказала б, якби щось і чула, подумала Ґвенда з легким лукавством. Ця дурна стара жінка і справді дуже ревнива, відзначила вона. Її мучать ревнощі, бо я розмовляю з її чоловіком і я молода й приваблива!

— Це залежить від того, чи дуже ви поспішаєте, — сказав Ерскін.

— Власне, ми зовсім не поспішаємо, — весело заявив Джайлз. — Ми хочемо знайти собі щось таке, що нам справді сподобається. А поки що ми маємо будинок у Дилмауті на південному узбережжі.

Майор Ерскін відвернувсь від чайного столика й пішов узяти пачку сигарет на столі біля вікна.

— У Дилмауті, — повторила місіс Ерскін.

Її голос прозвучав цілком безвиразно. Її погляд був спрямований на потилицю чоловіка.

— Дуже миле містечко, — сказав Джайлз. — Ви там коли-небудь були?

На мить запала мовчанка, а потім місіс Ерскін сказала тим самим безвиразним голосом:

— Ми провели там кілька тижнів одного літа — багато, багато років тому. Нам там не сподобалося — тамтешній клімат надто розслаблює.

— Справді, — сказала Ґвенда. — Нам теж так здається. Ми з Джайлзом хочемо знайти таке місце, де повітря збадьорювало б.

Ерскін повернувся із сигаретами.

— У цій околиці ви знайдете досить повітря, яке збадьорює, — сказав він. У його голосі прозвучали похмурі нотки.

Ґвенда подивилася на нього, коли він припалював сигарету для неї.

— А ви добре пам'ятаєте Дилмаут? — запитала вона найбуденнішим тоном.

Губи Ерскіна скривилися в миттєвому спазмі болю — так принаймні здалося Ґвенді. Але його голос прозвучав цілком природно, коли він відповів:

— Досить добре, я думаю. Ми жили там — дайте-но мені згадати — у готелі «Роял Джордж», ні, пробачте, у готелі «Роял Кларенс».

— О, так це гарний старовинний готель. Наш будинок стоїть недалеко звідти й називається Дім-на-Горі, але раніше він називався Сент-Мері, чи не так, Джайлзе?

— Сент-Кетрін, — сказав Джайлз.