Забуте вбивство - Агата Крісті
— Атож, — сказала міс Марпл. Погляд у неї був замислений.
Вона повернулася до попередньої теми.
— Отже, заручини були розірвані. А що сталося з дівчиною?
— Вона повернулася до Англії. На кораблі в неї виник новий роман, і цього разу вона одружилася з тим чоловіком. То був удівець із малою дитиною. Чоловік, який щойно втратив дружину, — завжди легка мішень, безпорадний нещасливець. Вона вийшла за нього заміж, вони оселилися тут, у будинку на протилежному кінці міста, що мав назву Сент-Кетрін, поруч із Лікарнею. Той шлюб, звичайно, не тривав довго — вона покинула його через рік. Утекла з одним зі своїх коханців.
— Боже, Боже! — похитала головою міс Марпл. — Як пощастило вашому синові, що він так легко її позбувся!
— Це я завжди йому кажу!
— А чому він відмовився від свого наміру стати чайним плантатором? Його підвело здоров'я?
Обличчя місіс Фейн злегка спохмурніло.
— Те життя було не для нього. Він повернувся додому через півроку по тому, як повернулася дівчина.
— У цьому, схоже, була певна незручність, — наважилася припустити міс Марпл. — Якщо молода жінка жила тут. У тому самому місті…
— Поведінка Волтера була бездоганною, — сказала місіс Фейн. — Він поводився так, ніби нічого й не сталося. Я вважала (я тоді так і сказала), що йому слід порвати будь-які стосунки з нею, адже їхні зустрічі могли поставити обох у незручне становище, але Волтер хотів зберегти з нею дружні взаємини. Він нерідко приходив до них додому й грався з дівчинкою. Дуже цікаво, до речі, що дівчинка сюди повернулася. Вона виросла й уже вийшла заміж. І якось днями прийшла в контору Волтера, щоб оформити заповіт. Тепер її прізвище Рід.
— Містер і місіс Рід! Я їх знаю. Таке приємне молоде подружжя! Які дивні збіги подій бувають у світі — то вона та сама мала дівчинка!
— Дитина першої дружини чоловіка Гелени. Його перша дружина померла в індії. Бідолашний майор — я забула як його звали, Голвей чи якось так — він пережив тяжке потрясіння, коли та хвойда покинула його. Я ніколи не могла збагнути, чому найгірші жінки завжди приваблюють найкращих чоловіків!
— А що той молодик, із яким вона крутила любов спочатку? Ви, здається, сказали, що він працював клерком у фірмі вашого чоловіка? Що сталося з чим?
— Він багато чого досяг. У нього тепер фірма автобусних екскурсій під назвою «Жовтий нарцис». «Жовтий нарцис» Ефліка. Його автобуси пофарбовані в яскраво-жовтий колір. Ми живемо сьогодні у вульгарному світі.
— Його прізвище Ефлік? — запитала міс Марпл.
— Джекі Ефлік. Бридкий суб'єкт, спроможний домогтися чого завгодно. Мабуть, саме тому він і причепився першим до Гелени Кеннеді. Сестра лікаря й усе таке — певно, сподівався в такий спосіб поліпшити своє соціальне становище.
— І після того Гелена більше ніколи не повернулася в Дилмаут?
— Ні. Добре, що ми її позбулися. Думаю, тепер вона остаточно з'їхала з рейок. Мені шкода доктора Кеннеді. Це не його провина. Друга дружина його батька була малою вертихвісткою, набагато молодшою за свого чоловіка. Думаю, Гелена успадкувала дику кров від матері. Я завжди вважала…
Місіс Фейн раптом замовкла.
— А ось і Волтер.
Вуха матері вловили шарудіння його легких кроків у холі. Двері відчинилися, і Волтер Фейн увійшов.
— Це міс Марпл, сину. Подзвони й накажи принести нам чаю.
— Не турбуйся, мамо. Я пив чай.
— Звичайно ж, ми вип'ємо чаю — і принеси кілька коржиків, Беатрисо, — сказала вона покоївці, що прийшла забрати чайник.
— Гаразд, мем, принесу.
Усміхнувшись млявою приємною усмішкою, Волтер Фейн сказав:
— Боюся, моя мати мене розпещує.
Міс Марпл намагалася добре роздивитися його, відбувшись якоюсь чемною реплікою.
Лагідний і спокійний чоловік, злегка сором'язливий і вибачливий, а загалом — якийсь безбарвний. Особистість, яку було б дуже важко описати словами. Різновид того скромного чоловіка, на якого жінки не звертають уваги й можуть одружитися з ним тільки в тому випадку, якщо чоловік, якого вони кохають, не відповідає на їхні почуття. Волтер, який завжди тут. Бідолашний Волтер, пестунчик своєї матері. Маленький Волтер Фейн, який напав на свого брата з кочергою й намагався вбити його…
Міс Марпл мала над чим замислитися.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Ричард Ерскін
I
Енстел-Мейнор мав похмурий вигляд. Це був білий будинок, що виокремлювався на тлі безбарвних пагорбів. Покручена під'їзна дорога де нього пробивалася крізь густий чагарник.
— Чому ми приїхали? Що ми їм скажемо? — запитав Джайлз у Ґвенди.
— Ми ж про все домовилися.
— Атож — якщо цей фокус у нас пройде. Нам пощастило, що троюрідний брат тітки кузини міс Марпл чи, може, її ще дальший родич живе десь поблизу… Але дуже далеко від звичайного світського візиту до розпитування про любовні пригоди двадцятирічної давності зовсім незнайомого тобі чоловіка.
— Атож, часу відтоді справді минуло чимало. Не можна виключати… не можна виключати, що він навіть не пам'ятає її.
— Може, і не пам'ятає. А може, ніякої любовної пригоди й не було.
— То ми виставимо себе цілковитими ідіотами, Джайлзе?
— Я не знаю… Іноді я й справді почуваюся як дурень заплішений. Я не розумію, навіщо нам усе це треба? Яке це має значення тепер?
— Минуло стільки часу… Так, я розумію… І міс Марпл, і доктор Кеннеді — обоє сказали: «Облиште цю справу». Чому ми не облишимо її, Джайлзе? Що спонукає час продовжувати? Вона?
— Вона?
— Гелена. Можливо, саме тому до мене повернулася пам'ять про неї? Можливо, моя дитяча пам'ять поєднує її з життям — і з істиною? Можливо, Гелена обрала мене — і тебе — для того, щоб правда стала відомою?
— Ти так кажеш тому, ще вона померла насильницькою смертю?
— Так. Адже відомо — так пишуть у книжках, — що іноді вони не можуть спочивати спокійно…
— Мені здається ти фантазуєш, Ґвендо.
— Може, і фантазую. Проте усе залежить від нашого вибору. Це тільки світський візит. Він
