Забуте вбивство - Агата Крісті

— Я не знаю, мертва вона чи ні, — сказала Ґвенда. — Я нічого не знаю про неї. Думала, можливо, ви щось знаєте?

Він похитав головою, а вона провадила:

— Того літа вона покинула Дилмаут. Одного вечора, цілком несподівано. Нічого нікому не сказавши. І ніколи не повернулася.

— І ви думали, я міг щось знати про неї?

— Так.

Він похитав головою.

— Ні. Я не чув про неї жодного слова. Але ж її брат — диктор Кеннеді — він живе в Дилмауті. Він повинен знати. Чи він теж помер?

— Ні, він живий. Але й він нічого не знає. Розумієте, вони всі думають, що вона втекла з якимсь чоловіком.

Він обернув голову й подивився на неї. Глибокі, наповнені смутком очі.

— Вони думали, вона втекла зі мною?

— Це була одна з можливостей.

— Чи існувала така можливість? Навряд. До цього в нас ніколи не доходило. Чи ми були просто дурні — добросовісні йолопи, які проґавили свій шанс на щастя?

Ґвенда нічого не сказала. Ерскін знову обернув голову й подивився на неї.

— Можливо, вам ліпше почути мою розповідь. Хоч особливо нема чого розповідати. Але я не хочу, щоб ви склали хибну думку про Гелену. Ми зустрілися на кораблі дорогою до Індії. Один із моїх синів захворів, і дружина мала вирушити за мною наступним кораблем. Гелена їхала туди, щоб вийти заміж за чоловіка, який служив у лісовому відомстві чи щось таке. Вона не кохала його. Він був для неї тільки другом, лагідним і добрим, і вона хотіла також покинути дім, де почувалася нещасливою. Ми закохалися одне в одного.

Він помовчав.

— Мої слова можуть вам здатися надто категоричним твердженням. Але то не була — я хочу, щоб ви це зрозуміли, — звичайна собі інтрижка на борту корабля. То було дуже серйозно. Ми обоє були — як би це висловити — приголомшені тим вибухом почуттів. І нічого не можна було вдіяти. Я не міг покинути Дженет і своїх дітей. Гелена дивилася на це так само, як і я. Якби йшлося тільки про Дженет — але я мав двох синів. Ніякої надії не було. Ми погодилися попрощатись і спробувати забути про все.

Він засміявсь коротким, невеселим сміхом.

— Забути? Я ніколи не міг забути — бодай на мить. Життя для мене перетворилося на пекло. Я не міг викинути з голови думки про Гелену… Але вона не одружилася з тим хлопцем, із яким мала намір одружитися. В останню мить вона просто не змогла зважитися на це. Вона повернулася до Англії й на зворотному шляху зустрілася з тим іншим чоловіком — то був ваш батько, думаю. Десь через два місяці вона написала мені, розповівши про те, що зробила. Він був дуже нещасливий, бо втратив дружину, і там була мала дівчинка. Вона подумала, що зможе зробити його щасливим, і в її ситуації то буде найкращий вихід. Вона написала мені з Дилмаута. Через вісім місяців помер мій батько, я вийшов у відставку й повернувся до Англії. Ми хотіли десь відпочити кілька тижнів, перш ніж оселитися в цьому домі. Моя дружина запропонувала Дилмаут. Якась подруга описала їй це містечко як дуже затишне й гарне. Про Гелену вона, звичайно, нічого не знала. Ви можете уявити собі, яка мене опанувала спокуса? Побачити її знову. Побачити чоловіка, за якого вона вийшла заміж.

Запала коротка мовчанка, а тоді Ерскін повів далі:

— Ми приїхали в Дилмаут й оселилися в «Роял Кларенс». Це було помилкою. Побачити знову Гелену було для мене пекельним випробуванням. Вона здавалася загалом щасливою — і я не знав, чи вона досі мене кохає чи вже ні… Можливо, вона змогла подолати це… Моя дружина, думаю, щось запідозрила… Вона… жінка дуже ревнива й завжди такою була… Це все, — додав він несподівано. — Ми покинули Дилмаут…

— Сімнадцятого серпня, — сказала Ґвенда.

— Справді? Я вже не пам'ятаю точної дати…

— Це було в суботу, — сказала Ґвенда.

— Так, ви маєте слушність. Пригадую, Дженет сказала, що в цей день на північ, певно, їхатиме багато народу — але я так не думав…

— Спробуйте пригадати, майоре Ерскін, коли востаннє ви бачили мою мачуху — Гелену?

Він усміхнувся лагідною, стомленою усмішкою.

— Мені не треба буде докладати великих зусиль, щоб пригадати це. Я бачив її ввечері напередодні нашого від'їзду. На пляжі. Я пішов туди прогулятися після вечері, вона була там. Більше нікого там не було. Я провів її додому. Ми пройшли через сад…

— О котрій годині?

— Я не знаю. Десь о дев'ятій, думаю.

— І ви попрощалися?

— І ми попрощалися. — Він знову засміявся. — О, то було зовсім не таке прощання, про яке ви подумали. Воно було уривчастим і коротким. Гелена сказала: «А тепер ідіть. Ідіть швидше. Бо я не…» Тут вона урвала мову — і я пішов.

— Ви повернулися до готелю?

— Так, у кінцевому підсумку. Але я подолав велику дорогу — спершу я вийшов далеко за місто.

Ґвенда сказала:

— Після стількох років буває важко пригадати точну дату. Але, думаю, то був той самий вечір, коли вона покинула дім — і вже ніколи не повернулася.

— Я розумію. А що ми з дружиною від'їхали наступного дня, то поширилася чутка, ніби вона втекла зі мною. Люди мають багату уяву.

— Але вона з вами не тікала? — напрямки запитала Ґвенда.

— Господи, звісно, ні, ми ніколи про це навіть не говорили.

— Тоді чому, на вашу думку, вона покинула Дилмаут? — спитала Ґвенда.

Ерскін спохмурнів. Його поведінка змінилася, стала більш зацікавленою.

— Розумію, — сказав він. — Тут виникає невеличка проблема. Вона не залишила… е… якогось пояснення?

Ґвенда на миті замислилася. Потім висловила свою особисту думку:

— Думаю, вона не залишила жодного слова. Ви припускаєте, вона втекла з кимось іншим?

— Ні, такого вона не могла вчинити.

— Схоже, ви в цьому переконані.

— Так, я переконаний.

— Тоді чому вона так зробила?

— Якщо вона справді покинула дім — так несподівано, — то я бачу тільки одну можливу причину. Вона втекла від мене.

— Від вас?

— Так, можливо, вона боялася, що я знову захочу з нею побачитися, що почну надокучати їй. Вона, певно, бачила, що я божевільно її кохаю… Так воно, мабуть, і було.

— Це не пояснює, — сказала Ґвенда, — чому вона так ніколи й не повернулася. Скажіть мені, Гелена вам казала що-небудь про мого батька? Про те, що він чимось її турбує? Або що вона боїться його? Щось у такому дусі?

— Боїться його? Чому? О, розумію, ви думаєте, він міг