Забуте вбивство - Агата Крісті

— Доброго ранку, сер, доброго ранку, мем. Стара леді мені сказала, що ви потребуєте додаткової допомоги по середах. Радий вам прислужитися. Цей сад видається ганебно занедбаним.

— Певно, його зовсім не доглядали протягом останніх років.

— Так воно й було. Я пам'ятаю, яким був цей сад за часів місіс Фіндейсон. Наче картинка. Вона дуже любила свій сад, місіс Фіндейсон.

Джайлз недбало прихилився до стіни. Ґвенда зрізала кілька троянд. Міс Марпл, трохи відступивши вбік, нахилилася над берізкою. Старий Манінґ обперся на граблі. Усе сприяло легкій вранішній розмові про давні часи та про садівництво, яким воно було колись.

— Думаю, ви багато знаєте про навколишні садки, — підбадьорливо почав Джайлз.

— Атож, я знаю навколишню місцевість досить добре. І химери, до яких удавалися певні люди. Наприклад, місіс Юл у садибі Ніаґра звеліла підстригти тисовий живопліт так, щоб він за своєю формою буз схожий на велетенську білку. Я вважав це дурницею. Адже білка — не павич. А полковник Лемпард дуже захоплювався бегоніями — він мав дивовижні клумби бегоній. Але нині клумби, схоже, виходять із моди. Ви не повірили б, якби я вам розповів, скільки клумб довелося мені розрівняти за останні роки та закласти їх дерном. Герань та бордюри з лобелій теж чомусь перестали подобатися людям.

— Ви працювали в доктора Кеннеді, правда ж?

— Авжеж, працював. Але це було багато років тому. Десь у дев'ятсот двадцятому та пізніше. Але він виїхав звідси. Тепер у Кросбі-Лодж живе молодий лікар Брент. Він має дивну химеру — роздавати людям білі пігулки, що називаються вітамінами чи якось так.

— Я гадаю, ви пам'ятаєте міс Гелену Кеннеді, сестру доктора?

— А чого ж не пам'ятаю. Пам'ятаю і досить добре. Напрочуд гарненька вона була зі своїми довгими русявими косами. Доктор дуже її любив. Вона повернулася сюди й жила в цьому самому будинку, після того як вийшла заміж. Її чоловік служив у війську, в Індії.

— Атож, — сказала Ґвенда. — Ми це знаємо.

— Та я чув — мені це сказали в суботу увечері, — що ви та ваш чоловік нібито їй родичі. Гарна вона була, міс Гелена, дуже гарна, коли повернулася сюди зі школи. І дуже весела та схильна до розваг. Їй хотілося встигнути усюди — і потанцювати, і в теніс пограти. А тим тенісним кортом уже років двадцять ніхто не користувався. Він був майже невидимий під густим чагарником. Але я розчистив тоді його. І намалював білою фарбою всі лінії. Багато праці мені це коштувало, але на тому корті майже ніхто й не грав. Дивна річ тоді сталася.

— Яка дивна річ? — запитав Джайлз.

— Те, що відбулося тоді з тенісним кортом. Хтось прийшов уночі й порізав сітку на клапті. Просто-таки на клапті. Так, ніби збожеволів від люті абощо. Отаке тоді сталося, навіть уявити собі важко такий напад злості.

— І хто міг це зробити?

— Про це доктор дуже хотів довідатися. Він був геть вибитий із рівноваги, і я його розумію. Адже він витратив гроші на ту сітку. Але жоден із нас не міг сказати, хто утнув цей фокус. Ми так ніколи й не довідалися. І доктор тоді сказав, що іншої сітки він купувати не стане. І мав рацію, бо якщо її посікли на клаптики один раз, то могли посікти й удруге. Але міс Гелена була дуже засмучена. Не щастило їй, міс Гелені, дуже не щастило. Спочатку та сітка, а потім нога.

— А що в неї було з ногою? — запитала Ґвенда.

— Перечепилася через якусь залізяку, що стриміла в землі, і порізала її. Спочатку та рана здавалася малою подряпиною, але вона ніяк не хотіла гоїтися. Доктор тоді дуже стривожився. Він знай бинтував її та лікував, але все було марно. Пам'ятаю, як він казав: «Я не можу зрозуміти, певно, на тій залізяці було щось скептичне» чи якесь інше таке чудне слово він тоді сказав. «А крім того, — сказав тоді він, — звідки взялася та залізяка посеред доріжки?» Бо саме там міс Гелена перечепилася через неї і впала, коли пізно ввечері поверталася додому. Бідолашна дівчина, вона сиділа, задерши ногу, і не могла піти ані на танці, ані на прогулянку. Здавалося, ні в чому їй тоді не щастило.

Настала слушна мить, подумав Джайлз. І недбалим тоном запитав:

— А ви пам'ятаєте хлопця на ім'я Ефлік?

— Ви маєте на увазі Джекі Ефліка? Того, який працював у конторі Фейна та Вочмена?

— Атож. Він дружив із міс Геленою?

— Ет, то була дурість чистої води. Доктор відразу це припинив, і він мав слушність. Той Ефлік не належав до одного з ними кола людей. Та ще й був із тих, хто постійно наривається на якісь неприємності. Але він був тут недовго. Уклепався в одну халепу та й поїхав звідси, Богу дякувати. Таких нам не треба в Дилмауті. Нехай собі витинають свої штуки десь-інде, ось що я думаю.

— А він був тут, коли порізали сітку? — спитала Ґвенда.

— А, я розумію, чому ви про це запитали. Але він не утнув би такої дурниці. Він був надто хитрий, Джекі Ефлік. Той, хто це зробив, зробив це від чистої злості.

— А хто тут міг гніватися на міс Гелену? Хто міг затаїти на неї злість?

Старий Манінґ тихо захихотів.

— Деякі дівчата могли мати зуб на міс Гелену. Адже їм було далеко до неї. Але той, хто порізав сітку, зробив це від чистої злості. Який-небудь волоцюга, у якого раптом зіпсувався настрій.

— А Гелена дуже переживала свій розрив із Джекі Ефліком? — запитала Ґвенда.

— Не думаю, щоб міс Гелена приділяла надто багато уваги будь-якому з молодих хлопців. Вона просто любила розважитися, ото й усе. А серед них були й такі, що закохувалися в неї до нестями — молодий містер Волтер Фейн, наприклад. Він ходив за нею повсюди, мов пес.

— А вона зовсім не звертала на нього уваги?

— Ні, не звертала. Тільки сміялася — більше нічого. Він потім поїхав кудись за кордон. Але згодом повернувся. Сьогодні він головний у фірмі. Так ніколи й не одружився. І я його не звинувачую. Жінки надто ускладнюють життя чоловікові.

— А ви одружені? — запитала Ґвенда.

— Я вже двох поховав, — відповів старий Манінґ. — І знаєте, не шкодую. Тепер принаймні я можу викурити люльку, коли мені заманеться.

Запала мовчанка, і він знову взявся за граблі.

Джайлз і Ґвенда повернулися стежкою до будинку. Міс Марпл розігнулася над своєю берізкою й приєдналася до них.

— Що з вами, міс Марпл? —