Забуте вбивство - Агата Крісті

— Але ж ви завідували її не один раз, чи не так?

Він на мить завагався.

— Двічі, а може, тричі. Я зазирав туди лише на кілька хвилин. — Він кивком показав, що розмову закінчено. — Вибачте, але я не можу допомогти вам.

Джайлз підвівся.

— Пробачте, що ми забрали у вас так багато часу.

— Усе гаразд. Іноді буває приємно поговорити про давні часи.

Двері відчинилися, увійшла жінка й стала просити пробачення.

— О, вибач, я не знала, що в тебе хтось є…

— Заходь, моя люба, заходь. Дозвольте познайомити вас із моєю дружиною. Це містер і місіс Рід.

Місіс Ефлік потиснула гостям руки. То була висока, тендітна жінка з якимсь пригніченим виразом обличчя, у несподівано добре скроєному вбранні.

— Ми поговорили тут про давні часи, — сказав Ефлік. — Про ті часи, коли я ще не знав тебе, Дороті.

Він обернувся до них.

— Я зустрівся зі своєю дружиною під час морської подорожі, — сказав він. — Вона не з цієї частини світу. Кузина лорда Полтергейма, ось хто вона така.

Він говорив із гордістю — тендітна жінка зашарілася.

— У таких подорожах завжди цікаво, — сказав Джайлз.

— Там багато чого можна навчитися, — сказав Ефлік. — На жаль, я не можу похвалитися своєю освітою.

— Я завжди кажу чоловікові, що ми повинні поїхати в подорож на грецькі острови, — сказала місіс Ефлік.

— Немає часу. Я дуже заклопотаний чоловік.

— То ми не станемо вас далі затримувати, — сказав Джайлз. — До побачення й спасибі вам. Ви мені повідомите про ціну екскурсії?

Ефлік провів їх до дверей. Ґвенда обернулася й подивилася через плече. Місіс Ефлік стояла у дверях кабінету. У її погляді, спрямованому на спину чоловіка, читався якийсь незрозумілий страх.

Джайлз і Ґвенда ще раз сказали «до побачення» й попрямували до своєї машини.

— Господи, я забула свій шарф, — сказала Ґвенда.

— Ти завжди щось забуваєш, — зазначив Джайлз.

— Не роби такого обличчя. Я зараз повернуся.

Ґвенда побігла в дім. Крізь відчинені двері вона почула, як Ефлік голосно промовив.

— Чого ти завжди пхаєш носа, куди не слід! Твоя поява завжди недоречна.

— Пробач мені, Джекі. Я не знала. Хто ці люди й чому вони так зіпсували тобі настрій?

— Вони мені не зіпсували настрій. Я… — він замовк, побачивши Ґвенду, яка стояла у дверях.

— Даруйте, містере Ефлік, я не забула тут свій шарф?

— Шарф? Ні, місіс Рід, його тут немає.

— Яка ж я дурна. Він, певно, у машині.

І вона вибігла з дому знову.

Джайлз підігнав машину. Неподалік, на узбіччі, стояв великий жовтий лімузин, який блищав хромом.

— Розкішний автомобіль, — сказала Ґвенда. — Ти пам'ятаєш, Джайлзе? Пам'ятаєш, що сказала нам Едіт Паджет, коли переповідала слова Лілі? Вона готова була об заклад побитися, що з Геленою розмовляв капітан Ерскін, а не «таємничий чоловік, що приїхав у розкішному автомобілі». Тепер ти розумієш, що таємничим чоловіком у шикарному автомобілі був не хто інший, як Джекі Ефлік?

— Так, — сказав Джайлз. — І Лілі у своєму листі до доктора згадує про «шикарний автомобіль».

Вони подивились одне на одного.

— Він був там, «на місці злочину», — як сказала б міс Марпл — у ту ніч. О Джайлзе, я, мабуть, не дочекаюся четверга, щоб почути, що скаже Лілі Кімбл.

— А якщо вона злякається і взагалі не приїде?

— О, вона приїде. Джайлзе, якщо цей розкішний автомобіль був там тієї ночі…

— Ти думаєш, він був таким самим жовтим страхіттям?

— Ви милуєтеся моїм лімузином? — приязний голос містера Ефліка примусив їх мало не підскочити. Він нахилився над акуратне підстриженим живоплотом, що був у них за спиною. — Я називаю його Малий Жовтець. Жовтець і нарциси — мої улюблені квіти. Ось ваш шарф, місіс Рід. Він зісковзнув під стіл. До побачення. Було приємно познайомитися з вами.

— Ти думаєш, він чув, як ми назвали його автомобіль жовтим страхіттям? — запитала Ґвенда, коли вони від'їхали.

— О, не думаю. Він здавався дуже приязним, хіба ні? — сказав Джайлз, проте на душі в нього було тривожно.

— Так, але навряд чи це багато означає. Джайлзе, дружина його боїться, я бачила її обличчя.

— Боїться? Такого веселого й приємного чоловіка?

— Мабуть, він зовсім не такий веселий і приємний під своєю зовнішньою оболонкою… Джайлзе, мені не подобається Ефлік… Я все думаю, скільки часу він стояв за нами й слухав, що ми говоримо… А що ми говорили?

— Та нічого особливого.

Але на душі в нього досі було тривожно.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Лілі приїздить на зустріч

І

— Нехай мене чорти візьмуть! — вигукнув Джайлз.

Він тільки щойно розірвав конверт листа, котрий надійшов із післяобідньою поштою, і дивився в цілковитій розгубленості на його зміст.

— У чім справа?

— Це лист від експертів із почерку.

Ґвенда нетерпляче запитала:

— То це не вона написала листа, який надійшов із-за кордону?

— Навпаки, Ґвендо. Це вона його написала.

Вони витріщилися одне на одного.

Ґвенда недовірливо запитала:

— Отже, ті листи не були фальшивками? Вони були справжніми? Отже, Гелена покинула дім у ту ніч? Отже, вона написала братові з-за кордону? Виходить, її не було задушено?

Джайлз повільно сказав:

— Схоже, що так. Але такий варіант подій геть збиває мене з пантелику. Я цього не розумію. Адже все інше свідчить про протилежне.

— Може, експерти помилилися?

— Я думаю, вони могли й помилитися. Але, схоже, вони не сумніваються у своїх висновках. Ґвендо, я справді не розумію в цьому анічогісінько. Невже ми виставили себе такими грандіозними йолопами?

— І все почалося з моєї дурної поведінки в театрі! Джайлзе, негайно їдьмо до міс Марпл. Ми ще маємо досить часу до нашої зустрічі в доктора Кеннеді о пів на п'яту.

Проте міс Марпл відреагувала на їхнє повідомлення зовсім не так, як вони сподівалися. Вона сказала, що все складається так, як і можна було передбачити.

— Але ж, люба міс Марпл, — здивувалася Ґвенда, — що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, моя люба, що хтось виявився менш розумним, аніж можна було сподіватися.

— Але як — і чому?

— Він дав маху, — сказала міс Марпл, задоволено киваючи головою.

— Але як?

— Хіба ви не бачите, містере Рід, наскільки це звужує сферу нашого пошуку?

— З огляду на той факт, що Гелена справді написала листи, — ви досі вважаєте, що її було вбито?

— Я вважаю, для когось було вкрай важливо, щоб листи справді виявилися написаними почерком Гелени.

— Розумію… Принаймні, мені здається, я розумію. Тобто існували обставини, за яких Гелена мусила написати ці конкретні листи… Така гіпотеза справді звужує пошук. Але що то