Забуте вбивство - Агата Крісті
— О, містере Рід, облиште. Ви просто не хочете думати. Адже все так просто.
Джайлз здавався роздратованим і розгубленим.
— Для мене це зовсім не очевидно, запевняю вас.
— Ви лиш поміркуйте трохи…
— Їдьмо, Джайлзе. — сказала Ґвенда. — Ми запізнимося.
Коли вони поїхали, міс Марпл заусміхалася сама до себе.
— Ця старенька іноді мене дратує, — сказав Джайлз. — Я не знаю, що, у біса, тепер вариться в її голові.
Вони приїхали до доктора Кеннеді вчасно.
Сам доктор відчинив їм двері.
— Я відпустив свою економку до вечора, — сказав він. — Думаю, так буде краще.
Він провів їх до вітальні де вже стояла чайна таця з філіжанками та блюдцями, лежали бутерброди й тістечка.
— Філіжанка чаю — це добрий початок, ви зі мною згодні? — досить невпевнено запитав він Ґвенду. — Це допоможе місіс Кімбл розслабитися й усе таке.
— Ви маєте цілковиту слушність, — сказала Ґвенда.
— А як бути з вами двома? Чи слід мені відрекомендувати вас відразу? Чи це перешкодить їй говорити відверто?
Ґвенда повільно сказала:
— Сільські люди дуже підозріливі. Мабуть, буде ліпше, якщо ви приймете її сам-один.
— Я теж так думаю, — погодився з нею Джайлз.
Доктор Кеннеді сказав:
— Якщо ви сидітимете в сусідній кімнаті й двері до неї залишити трохи прочиненими, то ви зможете почути все, що тут говоритиметься. Я вважаю, за тих обставин, які склалися, так буде найкраще.
— Це, звичайно, можна вважати підслуховуванням, але мені байдуже, — сказала Ґвенда.
Доктор Кеннеді слабко усміхнувся й сказав:
— Я не думаю, що тут може йтися про якийсь етичний принцип. Я не збираюся давати їй обіцянку тримати все в таємниці — хоч і готовий дати їй свою пораду, якщо вона її в мене попросить.
Він подивився на свій годинник.
— Поїзд має прибути на станцію Вудлі-Роуд о четвертій тридцять п'ять. До його прибуття залишилося кілька хвилин. Потім їй знадобиться ще хвилин п'ять, щоб піднятися на пагорб.
Він неспокійно заходив по кімнаті. Обличчя в нього було втомлене й напружене.
— Я не розумію, — сказав він. — Я зовсім не розумію, що все це означає. Якщо Гелена ніколи не покинула той дім, якщо її листи до мене були фальшивками… — Ґвенда смикнулася, але Джайлз зупинив її кивком голови. Доктор провадив: — Якщо бідолашний Келвін її не вбив, то що, на Бога, могло там статися?
— Її вбив хтось інший, — сказала Ґвенда.
— Але ж, моя люба дитино, якщо її вбив хтось інший, тоді чому Келвін так уперто наполягав, що вбив її він?
— Бо так він думав. Він знайшов її там на ліжку й подумав, що це зробив він. Таке могло з ним статися, хіба ні?
Доктор Кеннеді роздратовано потер собі ніс.
— Звідки мені знати? Я не психіатр. Потрясіння? Нервовий стрес? Так, я думаю, це було можливо. Але кому треба було вбивати Гелену?
— Ми думаємо, то був один із трьох, — сказала Ґвенда.
— Один із трьох? Яких трьох? Ніхто не мав зрозумілої причини вбивати Гелену, якщо тільки вони цілком не схибнулися з глузду. У неї не було ворогів. Усі її любили.
Доктор Кеннеді підійшов до шухляди письмового столу й понишпорив у ній.
Він дістав звідти побляклу фотографію. На ній була зображена висока дівчина шкільного віку в спортивному костюмі, волосся в неї було відкинуте назад, обличчя сяяло. Кеннеді, набагато молодший Кеннеді з радісним обличчям стояв біля неї, тримаючи на руках цуценя тер'єра.
— Я багато думав про неї останнім часом. — сказав він бляклим голосом. — Протягом багатьох років я взагалі про неї не думав — і мені майже пощастило її забути… Тепер я думаю про неї весь час. Ви — причина цього.
Його слова прозвучали майже як звинувачення.
— Я думаю, вона цьому причиною, — сказала Ґвенда.
Він рвучко обернувся до неї.
— Що ви маєте на увазі?
— Тільки те, що сказала. Я не можу пояснити. Але так воно є. Сама Гелена захотіла нагадати вам про себе.
Тонкий меланхолійний посвист паровоза долинув до їхніх вух. Доктор Кеннеді вийшов у засклені двері, а вони за ним. Слід від диму повільно тягся внизу по долині.
— Це потяг, — сказав Кеннеді.
— Підходить до станції?
— Ні, відходить від неї. — Він помовчав. — Вона з'явиться з хвилини на хвилину.
Та минали хвилини, а Лілі Кімбл не з'являлася.
ІІ
Лілі Кімбл вийшла з поїзда на вузловій станції Дилмаут і через міст перейшла на колію, де стояв поїзд місцевого сполучення. У ньому було небагато пасажирів — з півдесятка щонайбільше. То був мертвий час дня, а день до того ж був ярмарковим у Гелчестері.
Незабаром поїзд рушив, з поважним пахканням прокладаючи собі шлях по звивистій долині. До кінцевої станції в Лонсбері-Бей були три зупинки: Ньютон-Ленґфорд, Метчінґз-Голт (біля Вудлі-Кемпа) та Вудлі-Болтон.
Лілі Кімбл дивилася з вікна очима, які не бачили гарного сільського краєвиду, бо перед ними постійно маячив гарнітур меблів у стилі доби короля Якова, обтягнутий тканиною кольору зеленої яшми…
Вона була єдиним пасажиром, який вийшов на крихітній станції в Метчінґз-Голт. Віддала свій квиток і повз білетну касу вийшла на перон. Пройшовши трохи понад колією, побачила вказівний знак із написом «До Вудлі-Кемпа», що вказував на стежку, яка підіймалася на крутий пагорб.
Лілі Кімбл швидко пішла нагору тією стежкою. Стежка бігла між лісом і крутим схилом пагорба, що заріс вересом і дроком.
Хтось вийшов із лісу, і Лілі від несподіванки стрепенулася.
— Леле, ви мене налякали, — сказала вона. — Я не сподівалася зустріти вас тут.
— Я зробив тобі сюрприз, так? Я маю ще один сюрприз для тебе.
Між деревами не було нікого. Ніхто не міг почути ані крику, ані звуків боротьби. А втім, крик так і не пролунав, а боротьба незабаром закінчилася.
Стривожена горличка злетіла на лісом…
ІІІ
— Що трапилося з тією жінкою? — роздратовано запитав доктор Кеннеді.
Стрілки годинника показували за десять хвилин п'яту.
— Може, вона заблукала, ідучи від станції?
— Я детально описав їй дорогу. Та в будь-якому разі заблукати там неможливо. Звернути ліворуч, коли вона вийде зі станції, а потім — на першу дорогу праворуч. Як я вже сказав, іти там лише кілька хвилин.
— Може, вона передумала, — сказав Джайлз.
— Схоже на те.
— Або не встигла на потяг, — припустила Ґвенда.
Кеннеді повільно сказав:
— Ні, більш імовірно, що вона вирішила взагалі не приїжджати. Можливо, чоловік її зупинив. Поведінку наших селян передбачити неможливо.
Він ходив туди-сюди по кімнаті. Потім підійшов до телефону й назвав якийсь номер.
— Алло? Це станція? Говорить доктор Кеннеді. Я чекав на одну людину на четверту годину тридцять