Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук
Поза всяким сумнівом, то був найгірший день його життя.
Того вечора, наприкінці березня 1965-го, Толік виблював лише раз. Сьогодні протягом останньої години Анатолій Захарович примудрився виблювати вже двічі. Згадавши нещадні батькові побої, згадавши, як, давлячись, заковтував гірке блювотиння впереміш зі сльозами й шмарклями, згадавши, як паскудно йому було вранці наступного дня і як він подумки обіцяв більше ніколи не торкатися пляшки, Рева несподівано подумав, що сьогоднішній день має всі шанси стати ще гіршим.
15
14 лютого 2013, 00:17 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ
Сорокавосьмирічний Григорій Авер’янов почувався так, наче за той час, поки їхав на таксі до штаб-квартири компанії, розташованій в одній з офісних будівель на території заводу «Авіант», постарів років на десять-п’ятнадцять. Причина крилася не тільки в тому, що він, як і решта вищого керівництва ДП «Аронов», ще не відійшов від святкування продажу перших літаків компанії «Франс Континенталь». (Спогади про гулянку завдавали фізичного болю, саме дійство виглядало тепер якимись диявольськими ігрищами, ідіотським балом на кістках, адже більшість з тих, хто був на вечірці, не встигли не те що протверезіти, а навіть заснути по-людськи, як один з «обмитих» лайнерів уже розбився під час посадки в аеропорту Парижа.) Григорій, на відміну від Анатолія Реви, після святкування не склепив очей і протягом останньої години страшенно хвилювався. Сумніви шарпали серце. Перед тим як зателефонувати босу і повідомити про катастрофу, він мав кілька телефонних розмов, що визначили його долю, напевно, на найближчі десять років. Першу — з Дем’яном Шафіним, віце-президентом з фінансів та економіки. Надалі домовлявся про переліт до Парижа на найближчий час із чартерною компанією «Скай Дрім», організатором ділових та корпоративних авіаперевезень на повітряних суднах VIP-класу. «Скай Дрім» працювали в режимі 24/7 і вже за хвилину повідомили, що в них є вільний «Hawker 800 XPi»[47], а пілоти будуть готові впродовж години. Авер’янова це влаштовувало. Він не знав, якою буде його доля, майбутнє було поглинуте сірим туманом, але усвідомлював, що відтепер змінити нічого не може. Лишалося просто чекати. І спостерігати.
Він сидів у кріслі Реви (колись давно колеги обмінялись дублікатами ключів від своїх кабінетів — про всяк випадок), несвідомо соваючи туди-сюди одну з шухляд довжелезного робочого столу, і чекав на приїзд Анатолія.
Завібрував телефон. Григорій витягнув з кишені iPhone старої моделі, три роки тому подарований Анатолієм Ревою на День народження, — девайс, до якого він так і не звик, — і побачив, що від абонента «ШАФІН» надійшло текстове повідомлення:
«Я в Борисполі».
Натиснувши «Відповісти», Авер’янов швидко набрав:
«Літак буде готовий через 40 хв. Один з пілотів чекає в Терміналі С», — запевняючи себе, що тремтіння рук — це наслідок надмірного вживання алкоголю, а не того, про що так не хочеться думати.
Він очікував смс у відповідь, але Дем’ян Шафін нічого не надіслав. Не витерпівши, Григорій схопив до рук телефон і надрукував:
«Не облажайся».
На цей раз Шафін відписав майже відразу:
«Не дрейф…І не задовбуй».
За хвилину-півтори Григорій узявся набирати нове повідомлення:
«Не забудь, що в Орлі тебе не зустрічатимуть. До PN добираєшся сам. Я перетелефоную Пеллеріну, коли будеш на місці», — проте стер смс, не відправляючи. Мабуть, справді краще не дратувати. Перед тим як завернути таксі до офісу, Авер’янов заїхав до Шафіна, розбудив його і пояснив усе особисто. Є речі, які не варто довіряти мобільному телефону. Дем’ян усе зрозумів, Дем’ян завше розумів його з півслова, а це означає: знає, що робити.
«Як же невчасно», — кусаючи губу, думав Григорій (наче загибель сорока дев’яти людей може бути вчасною…). Бісова катастрофа сплутала всі карти. Він жахливо ризикував, посилаючи Дем’яна до Франції без відома Реви, але усвідомлював, що іншого вибору немає. Якщо він хоче найближчим часом посунути Реву і зайняти крісло президента, мусить діяти рішуче і жорстко. Повинен забути про правила і переступити через… через що? Рештки давно зітлілої дружби? Через себе самого?
Вони ніколи не були близькими приятелями, хоча Авер’янов відчував, що Анатолій Рева думає інакше. Сам для себе Григорій пояснював це різницею у віці. Чотирнадцять років — замало, щоб у Реви до нього виникли батьківські почуття, але забагато для того, щоб стати щирими, рівноправними друзями, хай як хотілося Анатолію бачити в Гриші такого друга.
Анатолій Рева познайомився з Григорієм Авер’яновим 1993-го, за рік після того, як очолив конструкторське бюро ім. Аронова, і відразу взяв двадцятивосьмирічного Григорія на роботу. Молодого спеціаліста Реві порекомендував колишній одногрупник, на той час уже професор на кафедрі літако-та вертольотобудування Казанського авіаційного інституту[48]. До того Авер’янов працював у Казанському авіаційному виробничому об’єднанні ім. Горбунова, де випускали бомбардувальники «Ту-160», пасажирські лайнери «Ту-214» тощо, й одночасно навчався в аспірантурі КАІ. Після розвалу Радянського Союзу авіабудівний ринок у СНД посипався, наче картковий будиночок, колись потужні конструкторські бюро простоювали без роботи, помалу втрачаючи молодих працівників. Григорій Авер’янов був фантастично обдарованим інженером, але роботу в той буремний час знайти не міг. Він погодився на переїзд до Києва, щойно отримав пропозицію від Реви.
Довго працювати інженером Григорію не довелося. Незабаром стало зрозуміло, що молодому білявому росіянину краще за проектування літаків дається планування та управління виробництвом. Авер’янов виявився без перебільшення геніальним стратегом. Він першим озвучив
