Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук
Григорій Авер’янов заперечно гмикнув і нагадав про те, що Анатолій Захарович і так знав:
— «Французький» «ААРОН» був нашого зборки, з «Авіанта». Це на 100 % наш літак — до останнього ґвинтика.
— Прокляття!
Рева чекав, коли Авер’янов покладе трубку: одягатись, постійно притримуючи біля вуха слухавку, було незручно. Проте Григорій не поспішав припиняти розмову.
— Гришо, я мушу збиратися.
— І ще одне… — тут-таки вклинився Авер’янов, неначе злякавшись, що бос покладе трубку раніше, ніж він відважиться сказати найважливіше.
— Ага? — бовкнув Захарович, однією рукою натягаючи штанину.
— Я думаю про… — перший віце-президент ДП «Аронов» умовк.
Пауза затягнулася. Рева сильніше втиснув трубку у вухо, так, наче хотів продавити нею голову.
— Про що? — у відповідь — тиша. — Алло! Алло! Гришо, ти ще тут?
Авер’янов виплюнув усю фразу відразу, одним шматком, правда, зробивши акцент на останньому слові:
— Я думаю про те, хто скаже йому?
— Йому? — перепитав Анатолій. Із уст мало не зірвалось запитання «Кому — йому?», але чоловік вчасно стримався. Обоє чудово знали, про кого йдеться.
— Так, йому.
Коли справи в АНТК ім. Аронова налагодились, тверді закордонні замовлення почали давати реальний валютний дохід, концерн привернув увагу Ельдара Юліановича Гарагана, олігарха, згідно з останніми дослідженнями журналу «Forbes», найбагатшого в Україні. Вісім місяців тому Ельдар Юліанович улаштував неформальну зустріч з Ревою, під час якої в доступній формі дав зрозуміти, що зацікавлений у приватизації Державного підприємства АНТК ім. Аронова. Анатолій Захарович Рева не вирішував таких питань, не мав стосунку до тих, хто вирішує, більше того — до пуття навіть не знав, хто в країні має законне право санкціонувати продаж настільки великого виробничого комплексу, про що й поспішив заявити своєму заможному співрозмовнику. Гараган заспокоїв голову концерну, пробасивши, що питання з дозволом на приватизацію вирішить сам. Від старого авіаконструктора вимагали одного: коли для АНТК ім. Аронова настане час змінювати форму власності, Анатолій Захарович Рева мусить докласти максимум зусиль, щоб авіабудівний холдинг — чи то шляхом купівлі контрольного пакета акцій, чи то в будь-який інший спосіб — перейшов у власність підконтрольних Ельдару структур. Власне, Рева вже отримав два мільйони доларів за те, що зробить усе можливе, аби в ту мить, коли уряд дасть дозвіл на приватизацію, оцінна вартість концерну «Аронов» — мінімальна сума, за яку держава погодиться розлучитися з одним із найбільших стратегічних підприємств (з усіма цехами, ангарами, лабораторіями і навчальними центрами, а також із дочірньою компанією «Авіалінії Аронова», котра дала можливість всьому холдингу вижити в найтяжчі часи), — була щонайменшою, а організований Фондом держмайна тендер — простою формальністю.
Анатолій Захарович тихо кавкнув, умить забувши людей, що загинули в катастрофі в Парижі. В один момент вони перестали його хвилювати. Перед очима постало грубувате, з широкими вилицями обличчя Гарагана. Ельдар Гараган не був схожим на людину, котра просто так розкидається двома мільйонами доларів. З боку Реви нічого не змінилося: він досі міг виконати все, що обіцяв. Проблема була в іншому: зважаючи на те, як усе обертається, — на катастрофу та її можливі наслідки, — Гараган може передумати купувати концерн. Що тоді робити з двома мільйонами баксів, четверта частина з яких на цей момент канула в лету, Анатолій Захарович не знав. І дізнаватись не мав анінайменшого бажання.
Рева відчув, як зліва за грудниною тужавіє згусток терпкого болю… Серце. Трикляте серце! Президент ДП «Аронов» із силою прикусив язика, намагаючись отямитись і відігнати неприємні думки, які примушували кров’яний насос збиватися з ритму.
Авер’янов озвався:
— Мені здається, Захаровичу, хай що там сталося… хай що було причиною аварії… це не може не позначитись на наших планах, — він був заодно з президентом і чудово знав, про що говорить, хоча його «гонорар» вимірювався набагато меншими цифрами. — Гадаю, ситуація тільки погіршає, якщо він дізнається про катастрофу з новин. Ти мусиш…
Захарович пересилив млість, що заструменіла зі старечого живота до ніг, й агресивно рявкнув у слухавку:
— Я все вирішу!
«Хріна лисого ти вирішиш», — подумав Авер’янов, але вголос проказав:
— Гаразд. Чекатиму на тебе в офісі.
Рева відкинув телефон на канапу і з неочікуваною для свого віку прудкістю помчав до ванної. Вдруге за вечір він опустився на коліна перед унітазом. На цей раз допомога пальців не знадобилася. Щойно чоловік відкрив рота — з горлянки випорснула огидно тепла струмина.
Прокашлявшись, Анатолій Захарович продовжував стояти навколішки, спираючись на унітаз. Голова опущена, погляд збентежено ковзає по коричнюватій кашці: напівперетравлені шматки м’яса із залишками найдорожчого у світі коньяку (ну, звісно, куди тим французам до нас?.. хіба французи вміють пити?..). Від кашлю в кутиках очей виступили сльози. Серце калатало якось дивно. Здавалось, наче в ньому замість крові копошаться черв’яки.
Несподівано Рева подумки перенісся майже на півстоліття назад, у 1965-й, у восьмий клас, згадавши день, коли вперше налигався до чортиків. Він зв’язався з компанією старших хлопців, які одного дня наприкінці березня вирішили навмисне (він зрозуміє це значно пізніше) напоїти його, щоб подивитися, що з того вийде. Після другої стопки худого, незагартованого Толіка накрило: алкоголь розбудив кожну молекулу його тіла, у мозку, здавалося, розцвітали квітки, ейфорію змінювало солодке розслаблення (Толік подумав би, що це нірвана, якби знав у той час слово «нірвана»), яке заступала ще більша ейфорія. Чотирнадцятирічний Толік просив ще, йому відразу наливали, і бідолаха з радістю вливав у себе нову порцію вогняного пійла. Він думав: що більше вип’єш, то краще буде — помилка, якої припускаються майже всі, хто «причащається» вперше. Розплата не забарилася. Друзяки, що позбиткувалися з нього, приволокли притомного, але аморфного, наче свіжозварена макаронина, Толіка під двері квартири, натиснули кнопку дзвінка й ушилися. Рева пригадував, як його вирвало просто на килим у кухні, коли батько допитувався, де його чадо совалося і скільки примудрилося випити (наче це мало якесь значення). Батько
