Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук
— Гаразд, добре, можеш взяти камінці із собою.
Малюк просяяв, компромісний варіант його цілком влаштовував, на мить зосередився, вибрав два гладенькі камінці (один завбільшки з куряче яйце) і тільки тоді поліз до мами на коліна.
— Море… — прошепотів він, умощуючись зручніше. Це слово не сходило з його вуст із серпня минулого року: враження від тритижневого відпочинку у Феодосії були настільки сильними. Для Діани воно стало болючим нагадуванням про останні сонячні дні у сім’ї, про час, коли все було нормально, не те щоб добре, але о’кей — як у всіх; коли Гена ще був поряд і одна згадка про його довгообразне обличчя не викликала в неї рвотного рефлексу.
Куди не глянь, усе нагадувало про Гену. Діана починала тихо ненавидіти своє житло — затишну двокімнатну квартирку у ведмежому закутку на південному заході Києва. Все в ній, абсолютно все — посуд, меблі, запахи, навіть подряпини на стінах, — наче електромагніт, відхиляло її думки і воскрешало в пам’яті образ чоловіка. Зрештою, а чого вона хотіла? Не минуло й трьох місяців відтоді, як вона випакувала Геннадія.
Заколисуючи сина (Даня згорнувся клубочком, стискаючи в долонях по камінчику і з останніх сил намагаючись не заснути), Діана прикусила губу. Рішення спровадити чоловіка не було поквапливим, вона гарно все обміркувала й зважила, та, попри це, щойно за Геною, грюкнувши, зачинилися двері, пошкодувала про те, що вчинила. Сумніви не полишали ні на мить, підлотні думки «а що якби…» і вдень, і вночі розпирали зсередини голову. Неймовірно важко жити, продовжувати займатись буденними справами, терзаючись через вимушений, малоприємний вчинок, і водночас із цим усвідомлювати, що інших варіантів не було: вона не могла не вигнати того телепня. Просто не могла. Навіть зважаючи на те, що п’ять років була з ним у шлюбі і народила від нього двійко дітей — двох чудових, але таких різних хлоп’ят.
Діана нізащо не наважилася б вказати Гені на двері, якби не вірила, що він не спробує повернутися. І Гена справді пробував, разів п’ять чи шість. Спершу — через тещу, Діанину маму, котра мала слабкість до поетів і завжди ставала на бік зятя (чим, природно, дратувала дочку). Всі спроби з тріском провалилися. Потім — намагався дотелефонуватись, але Діана вперто не відповідала. Коли стало зрозуміло, що поговорити по мобільному не вийде, Гена вирішив перехопити Діану на дитячому майданчику, але жінка відвернулась і, тягнучи за собою здивованих хлопчаків («Гена! Гена!» — кричав молодший; старший тільки вдома запитав, чому вони не можуть побачитися з татком), швидко закрокувала геть.
За іронією долі Гена полишив спроби примиритися якраз тоді, коли Діана готова була йому пробачити. Востаннє він дався знати 2 січня і, певно, шокований тим, що дружина таки відповіла, довго мовчав. Зрештою задерев’янілим від похмілля язиком він пролепетав куце привітання, а наприкінці ледь чутно проказав:
— Я люблю тебе, Діано.
— Це минеться… — відповіла вона і поклала трубку. На очі навернулися сльози. Діана не любила його, давно не любила. Не можна мати до людини теплі почуття після п’ятьох років спільного з нею життя, котре й співіснуванням не назвеш, радше якоюсь аномальною формою симбіозу між представниками одного виду; особливо, коли єдина здібність цієї особини, що хоч трохи заслуговує на увагу, — це недовершене вміння римувати слова; особливо, коли протягом останніх двох років ця людина почала регулярно зазирати в пляшку, шукаючи натхнення (писака недороблений), і особливо після того, що сталось на тому клятому сайті. І все ж вона бажала, щоб Гена повернувся. Хочеш ти цього чи ні, але ріка, яку називають часом, упродовж п’яти років залишає в тобі чимало намулу. За п’ять років людина, що постійно товчеться поруч, обплітає тебе зв’язками-щупальцями і немає способу враз обірвати ці зв’язки. Особливо, коли у вас двійко таких чудових дітлахів. Діана знала, що навряд чи надалі поважатиме Геннадія як чоловіка, про секс із тим засранцем узагалі не йшлося (о-о, ні, дзуськи! не в цьому житті і не на цій планеті!..), але й життя без нього не уявляла, крім того, зараз їй, як ніколи, потрібна допомога. Жінка вирішила, що під час наступної спроби обов’язково пробачить Геннадія, однак… наступної спроби чоловік так і не зробив. Після 2 січня Гена більше не приходив, не телефонував і не намагався зв’язатися з нею через родичів.
Даня позіхнув, роззявивши рота, наче удав, хоча очей уперто не стуляв.
— Данило Геннадійовичу, ви спати збираєтесь чи ні?
— Аюся! Ати-ати, — відповідь нібито виглядала ствердною, от тільки головою хлоп’я гойдало заперечно.
— Спи. Заплющуй оченята і спи. А то зараз із коридора прийде старий дід і забере тебе у свій мішок!
Данило Геннадійович умить склепив повіки, аж лоб побрижився. Крихітні пальці конвульсивно стиснули гладенькі камінці.
«Як добре, що ця дурнувата оповідка поки що діє», — подумала Діана. Зі старшим це вже не проходило. Правда, старший укладався без проблем.
Через кілька хвилин, так і не випустивши з рук камінці, Даня заснув. Жінка віднесла його до спальні й уклала на завеликому поки що лежаку. Кілька секунд постояла, милуючись по черзі обома синами, що спали на зіставлених упритул ліжках, підіткнула ковдру Артемові і повернулась до великої кімнати.
Діана вилізла з ногами на диван, задерла голову на годинник, а тоді похмуро зиркнула в напрямку кухні. Треба змусити себе насмажити на ранок котлет. Завтра необхідно стільки всього встигнути!
Наступного тижня Діана виходить з декретної відпустки і повертається на роботу. До народження Артема вона працювала менеджером зі зв’язків з іноземними замовниками у відділі маркетингу, продажу та післяпродажного обслуговування ДП «Аронов». Займалась просування «ААРОНа» на європейському ринку, зокрема у Франції, бо у школі, крім англійської, вивчала французьку. Два дні тому, у понеділок, їй зателефонував начальник відділу і розповів, що на носі контракти з Болівією, «Cubana» замовляє ще п’ять літаків, а це означає купу паперової роботи, і ненав’язливо натякнув: якщо хоче повернутися, то мусить виходити зараз, через півроку чи навіть через місяць її не чекатимуть. Начальник безцеремонно пояснив, що після смерті її батька, Родіона Столяра, ніхто не триматиме Діану в ДП «Аронов» просто так. Жінка образилась, але погодилась, розуміючи, що не зможе вічно жити на отримані у спадок від батька гроші, ба навіть зраділа, оскільки протягом останніх трьох місяців домашня рутина кісткою стала в горлі. Без Гени вона поволі перетворювалась
