Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

Тим, хто летів у хвості лайнера, щастить. Через стрімке гальмування й розвертання, сили, що діють на цю ділянку літака, є найбільшими. Одинадцять пасажирів і двоє членів екіпажу гинуть миттєво, не встигнувши злякатися: інерційні сили настільки потужні, під їхньою дією шийні хребці жертв розкришують, немов у каменедробарці.

Ці ж самі сили розвертають задній уламок «ААРОНа» хвостом уперед і тягнуть через засніжене летовище на південь, просто під ворота допоміжної пожежної станції. Фюзеляж із тринадцятьма мертвими тілами, що перед розколом хапнув у розірваних баків трохи гасу та вогню, вкривається плямами кволого полум’я.

Пасажирам центральної частини лайнера щастить менше. Вони переживають момент зіткнення, але вже наступної миті підлога під ними вибухає, харкаючись полум’ям і гасом, заповнюючи кожен кубічний сантиметр простору озвірілим вогнем, — детонує центральний паливний бак. Дев’ятнадцятеро людей, відчайдушно волаючи, засмажуються живцем; вони не розуміють, що відбувається, але встигають усвідомити, що по них прийшла смерть. У сімох із них, найвитриваліших, серця б’ються протягом п’яти секунд після того, як шкіра прогорає до кісток.

Середній уламок «ААРОНа» підминає під себе рештки кабіни, грейдер «Øveraasen’а» і, залишаючи позаду широкий вогняний слід і шматки лівого крила, котиться на південний захід, урешті-решт зупиняючись у центрі посадкової смуги.

Двадцятеро, що лишились у носовій частині літака, — сімнадцять пасажирів, старша стюардеса Вероніка Морель і пілоти — мають найвищі шанси вижити в катастрофі. Носовий уламок вислизає із розжареної кулі, що заковтнула середню частину лайнера, не нахапавшись полум’я. Відколовшись, ніс літака мчить по снігу паралельно із руліжною доріжкою Новембер-Танго до смуги 04L-22R, поступово розсіюючи колосальну кінетичну енергію. На відміну від хвоста в носовій частині «ААРОНа 44» немає рулів висоти чи вертикального стабілізатора, що перешкодили б обертанню, й уже за кілька секунд десятиметровий фрагмент фюзеляжу починає котитися, прокручуючись навколо своєї осі. Людей метеляє, немов у центрифузі.

Найпершим гине молодий Метью Ріґґсон. Ще під час зіткнення з «Øveraasen’ом» паси безпеки не втримують тіло високого й худого другого пілота, його тулуб прослизає вперед, і двадцятишестирічний бельгієць врізається головою в центральну панель кабіни. Від удару череп розкришується на дрібні осколки, половина з яких тоне в мозку.

Двох пасажирів, що сиділи на місцях 6А та 6С, разом із сидіннями викидає через діру у фюзеляжі. 6А вмирає миттєво, ламаючи шию внаслідок удару головою об землю. 6С приземляється на плече, перекочуючись, пролітає метрів п’ятдесят і витягується на снігу за кілька кроків від забризканої палаючими уламками посадкової смуги. Під час падіння бідолаха ламає хребет у чотирьох місцях, через що лежить у немислимій для здорової людини позі. Він скидається на викинуту у смітник, нікому не потрібну стару ганчір’яну ляльку. За секунду після падіння 6С починає волати. Двоє працівників наземних служб, які на момент катастрофи розчищали світлові табло на перетині доріжки Ліма-Ромео та смуги 04L-22R, згодом розказуватимуть: якби не бачили все на власні очі, нізащо не повірили б, що людина може видавати такі звуки. Через шок і біль зойки пасажира із 6С змахують на поєднання десятикратно посиленого реву переляканого осла й скавуління собаки, що потрапила під колеса вантажівки. Крики тривають півхвилини, після чого обриваються.

Незважаючи на те, що решта, п’ятнадцятеро, пасажирів опиняється ніби в барабані пральної машини, що працює на віджим, вони все ще можуть вижити. І вони вижили б, якби перед зіткненням з «Øveraasen’ом» усі п’ятнадцятеро були пристебнутими до крісел. У салоні будь-якого літака трапляються розумники, які презирливо пирхають, коли вмикається табло «Застебнути ремені». Чи то під час зльоту, чи то під час заходу на посадку завжди є «герої», що летять непристебнутими, бо, мовляв, нічого з ними не станеться й узагалі правила безпеки написано для мудаків. У носовій частині «ААРОНа», що відділилась від сповитого полум’ям центрального уламка, таких аж троє: місця 2А, 3С і 4Е. Після зіткнення відірваний фрагмент фюзеляжу, перекочуючись, мчить полем. Пристебнутих людей то притискає до крісел, то тягне із них геть. Вони перелякані до смерті й добряче потовчені, але живі… поки салоном не починають літати троє довбнів, які вважають себе розумнішими за проектувальників літаків. Під час першого оберту пасажирів 2А, 3С та 4Е вириває з крісел і з силою торохкає об дах салону. Вони швидко конають, потрощивши шиї і розбивши голови, однак історія на цьому не закінчується. Під час наступних обертів фюзеляжу їхні мертві тіла продовжують літати салоном, наче гумові снаряди, зриваючи голови, проламуючи грудні клітки і градом ударів забиваючи на смерть пристебнутих пасажирів. За хвилину, на момент зупинки передньої частини лайнера між доріжкою Альфа-Хотел і смугою 04L-22R, із п’ятдесяти двох пасажирів і членів екіпажу рейсу 1419 живими лишаються тільки четверо: командир екіпажу Радислав Ротко, стюардеса Вероніка Морель і двоє пасажирів, що спромоглися вціліти під час колотнечі в носовій «центрифузі» — юрист-коротун із місця 1А і невисока тринадцятирічна школярка з місця 5G. Усі четверо в надзвичайно тяжкому стані.

…У західній частині аеропорту Париж-Північ повітря розтинає завивання сирен. Від головної пожежної станції, затоплюючи хуртовину пульсуючим синім світінням, до місця аварії поспішають пожежні машини.

Незаймано-біла завірюха змішується з густим чорним димом.

Розділ ІІ

12

13 лютого 2013, 23:04 (UTC +2) Печерськ, Київ

У спальні панувала темрява — крізь щільно запнуті портьєри не пробивався жоден промінь. Монолітну пітьму розбавляли лише зеленкуваті цифри електронного годинника, що стояв на тумбі наполовину розвернутим до ліжка.

Анатолій Захарович Рева глухо зітхнув, розклепив очі і глипнув на складені з кислотно-зелених рисочок цифри, які, здавалося, повисли в темряві.

23:04.

«Уже ж був заснув…» — сердито подумав чоловік, масуючи ліву частину грудей. З рота неприємно тхнуло алкоголем.

Важкість, що розповзалась по тілу від грудей до кінцівок і вгору по шиї, наштовхнула на думку про те, що його розбуркала чергова екстрасистолія[45] — серце завмерло на хвильку, а тоді, немов схаменувшись, гупнуло з подвійною силою, викликавши малоприємне відчуття, яке Анатолій Рева про себе називав «важкою кров’ю». Таке визначення навряд чи припало б до смаку кардіологам, адже екстрасистолії і супутні їм проблеми ніяк не пов’язані з кров’ю, однак щоразу після потужного компенсаторного «бух!», що стрясало груди, Реві здавалося, наче його кров загусає, важчає, перетворюється на клейкувате желе, через що серце не може її проштовхнути й ошаліло буцкає, прокочуючи задерев’янілими артеріями ударну хвилю.

Останнім часом екстрасистолії почастішали, особливо посеред ночі, хоча Захарович тим не переймався. У грудні йому виповнилося шістдесят