Немезида - Агата Крісті
— Атож, і поставили там кілька бридких і незручних лав. Вони виготовлені з якісного й міцного дерева, але з погляду їхньої художньої вартості досить-таки негарні.
— Я сподіваюся, що при цьому вони не зруйнували нічого цінного.
— Ні, не думаю. Наша церква не така вже й давня.
— І справді, я не побачила там багато пам’ятних таблиць або чогось такого, — погодилася з нею міс Марпл.
— Вас цікавить церковна архітектура?
— О, ні, я не вивчала чогось подібного, але в моєму селі, у Сент-Мері-Мід, життя здебільшого обертається навколо церкви. Завжди оберталося, я хотіла сказати. У мої часи, принаймні. Тепер, звичайно, усе дуже змінилося. Ви виросли в цій місцевості?
— Та ні, власне кажучи. Щоправда, ми жили не так далеко звідси, десь миль за тридцять. У Літл-Гердслі. Мій батько був відставним військовим — колишнім майором артилерії. Іноді ми приїздили сюди побачитися з дядьком, — або, якщо точніше, з моїм двоюрідним дідом, який жив тут раніше. Навіть в останні роки я жила тут не так довго. Двоє моїх сестер переселилися сюди відразу по смерті дядька, але я тоді ще жила за кордоном зі своїм чоловіком. Він помер лише чотири чи п’ять років тому.
— О, розумію.
— Сестри дуже хотіли, щоб я приїхала сюди, і я подумала, що так буде найліпше. Ми прожили кілька років в Індії. Мій чоловік там, власне, і помер. Сьогодні дуже важко зрозуміти, де тобі найкраще пустити коріння.
— Так, справді. Я вас цілком розумію. Але ви, звичайно, відчували, що ваше коріння тут, адже ваша родина жила тут досить довго.
— Атож. Звичайно, я це відчувала. Безперечно, я завжди підтримувала стосунки із сестрами, приїздила сюди їх навідувати. Але життя ніколи не складається в тебе так, як ти плануєш. Я купила собі невеликий будиночок в околицях Лондона, неподалік від Гемптон Корта[3], і мешкаю здебільшого там, беручи участь у роботі кількох доброчинних організацій у Лондоні.
— Отже, ваше життя заповнене цікавою й корисною діяльністю. Це дуже розумно з вашого боку.
— Але віднедавна я відчуваю, що повинна частіше бувати тут. Я трохи стурбована станом своїх сестер.
— Вас турбує їхнє здоров’я? — запитала міс Марпл. — Воно сьогодні турбує багатьох, а надто тому, що дуже важко знайти людину, якій можна було б доручити опікуватися хворим. Навіть такі хвороби, як ревматизм або артрит, можуть завдати чимало клопоту. Людина може впасти у ванній або спускаючись по сходах. Щось у такому дусі.
— Клотільда завжди була дуже сильною, — сказала місіс Ґлін. — Міцною, сказала б я. Але Антея мене турбує. Вона якась неуважна, знаєте, дуже неуважна. А іноді її просто заносить — і, схоже, у таких випадках вона перестає розуміти, де перебуває.
— Атож, дуже прикро, коли людину щось турбує. Стільки існує причин для того, щоб бути стурбованою.
— Я не думаю, що Антею має щось турбувати.
— Можливо, її турбують податки, можливо, якісь фінансові проблеми, — припустила міс Марпл.
— Ні, ні, навряд, щоб це дуже її турбувало — а от сад її справді непокоїть, і дуже непокоїть. Вона добре пам’ятає, яким він був, і їй, знаєте, дуже хочеться знову привести його до ладу. Клотільда мусила розтлумачити їй, що зараз ми не можемо дозволити собі таких витрат. Але вона не перестає говорити про теплицю, про персики, які там колись росли. Про виноград — і все таке.
— І про квіти геліотропу під стінами? — докинула міс Марпл, пригадавши свою розмову з Антеєю.
— Атож, бачу ви добре запам’ятали її слова. Це одна з її найулюбленіших тем. Запашні квіти геліотропу з його дивною місцевою назвою — вишневий пиріг. Для неї то незабутній спогад. А ще виноград. Дрібненький ранній солодкий виноград. О, людині не варто зберігати в пам’яті такі подробиці зі свого минулого.
— А обабіч алей тут були клумби, я думаю, — припустила міс Марпл.
— Атож, Антея дуже хотіла мати великі й добре доглянуті клумби обабіч алей. Але про це нам немає сенсу навіть балакати. Єдине, що ми тепер можемо собі дозволити — це раз на два тижні наймати когось із місцевих людей, щоб викосив нам моріжок. Майже щороку тут ці роботи виконує інша фірма. І Антея ще хотіла б знову посіяти в нашому саду траву з пампасів. І білі гвоздики, які тут вирощує місіс Симпкін. Понад усім бордюром, який тягнеться вздовж алеї. І знову посадити смоковницю, яка росла біля оранжереї. Вона пам’ятає всі ці рослини, не перестаючи говорити про них.
— Вам, певно, важко терпіти такі розмови.
— Атож, важко. Жодних аргументів вона не хоче слухати. А Клотільда звикла говорити про все прямо. Вона просто категорично уриває балаканину сестри й заявляє, що не хоче більше чути про це жодного слова.
— Нелегко буває в таких випадках обрати правильну лінію поведінки, — сказала міс Марпл. — Іноді буває ліпше виявити твердість, іноді авторитетну несхитність або навіть сердите неприйняття, а іноді — вдати, ніби щиро співчуваєш такій людині. Можливо, іноді навіть варто вислухати її й підтримати надії, хоча ти знаєш, що вони нездійсненні. Атож, у таких випадках буває дуже й дуже нелегко.
— Але для мене це легше, бо я часто від’їжджаю звідси й живу тут, як правило, протягом коротких відрізків часу. Тому мені легше вдати, ніби все скоро зможе налагодитися і щось можна буде зробити. Проте і я була приголомшена, коли одного дня повернулася сюди й виявила, що Антея вже, по суті, домовилася з дуже дорогою фірмою ландшафтного садівництва, що вони оновлять нам сад і збудують теплицю — а це повний абсурд, бо навіть якби вони посадили нам виноградну лозу, то вона почала б родити не раніш, як через два або три роки. Клотільда про це нічого не знала й була вкрай розлючена, коли знайшла на столі Антеї кошторис оплати за всю цю роботу. І вона не стала стримувати себе.
— Атож, у житті нам часто доводиться вельми нелегко, — промовила міс Марпл.
Це була фраза, якою вона користувалася дуже часто.
— Завтра мені, думаю, доведеться підвестися з ліжка рано, — сказала міс Марпл. — Я наводила довідки в «Золотому кабані», де, як розумію, завтра вранці збирається наша група. Вони поїдуть на чергову екскурсію о дев’ятій ранку, якщо мої відомості правильні.
— Сподіваюся, це буде для вас не так стомливо.
— Думаю, що
