Немезида - Агата Крісті
На місці залишилися тільки професор Вонстед та міс Марпл.
— Я думаю, — сказав професор Вонстед, звертаючись до міс Марпл, — що буде приємно посидіти надворі, біля готелю. Тут є невеличка тераса, яка виходить на вулицю. Вам ця думка подобається?
Міс Марпл подякувала йому й звелася на ноги. Досі вона не обмінялася з професором Вонстедом майже жодним словом. Він узяв із собою кілька книг, що здавалися дуже вченими, від яких рідко коли відривав погляд. Навіть під час поїздки в автобусі.
— Та, можливо, ви хотіли б прогулятися по крамницях, — сказав він. — Щодо мене, то я волію спокійно дочекатися повернення місіс Сендбурн. Думаю, важливо насамперед довідатися, що нас може чекати далі.
— У цьому я абсолютно з вами згодна, — сказала міс Марпл. — Я вже досить прогулювалася по місту вчора й не відчуваю потреби робити те саме й сьогодні. Волію ліпше зачекати тут і з’ясувати, чи не зможу я чимось допомогти. Навряд, звичайно, але напевне ніколи не знаєш.
Вони вийшли разом із готелю й завернули за ріг, туди, де був невеличкий парк, а під самою стіною тяглася чи то підвищена садова алея, чи то тераса, на якій стояли плетені стільці різної форми. Поки що там не було нікого, і вони опустилися на стільці. Міс Марпл подивилася замисленим поглядом на свого візаві. На його зморшкувате обличчя, кущуваті брови, на розкішну кучму сивого волосся. Він ходив, трохи сутулячись. Він має цікаве обличчя, вирішила міс Марпл. Голос у нього був сухий і ледь іронічний, притаманний людям, що живуть своїми професійними інтересами, подумала вона.
— Я не помиляюся, ви міс Джейн Марпл? — запитав її професор Вонстед.
— Так, я Джейн Марпл.
Вона була трохи здивована, хоч дивуватися не було чого. Вони перебували не так довго разом, щоб подорожні призвичаїлися непомильно впізнавати одне одного. Останні дві доби вона провела поза товариством. Його сумнів був цілком природним.
— Я вас упізнав, — сказав професор Вонстед, — бо мені вас описали.
— Мене вам описали? — з легким подивом запитала міс Марпл.
— Так, мені вас описали, — він на мить замовк. Не можна було сказати, щоб він стишив голос, проте його голос утратив гучність, хоч вона ще виразно його чула. — Мені вас описав містер Рейфаєл.
— Справді? Ви говорили про мене з містером Рейфаєлом?
Його слова виявилися для неї цілком несподіваними.
— Ви здивовані?
— Атож, досить-таки здивована.
— Не бачу причини, чому ви маєте бути здивовані.
— Я не сподівалася… — почала міс Марпл і урвала свою фразу на середині.
Професор Вонстед мовчав. Він сидів і лише дивився на неї пильним поглядом. За хвилину або дві, подумала міс Марпл, він почне ставити мені запитання: «Які ваші симптоми, моя люба леді? Вам важко ковтати їжу? Вас мучить безсоння? З травленням у вас усе гаразд?» Вона була майже впевнена, що він лікар.
— Коли він вам мене описував? Певно, це було…
— Кілька тижнів тому, ви хотіли сказати? Звісно, це було до того, як він помер. Він сказав мені, що ви візьмете участь у цій екскурсії.
— Я надзвичайно вдячна йому, — сказала міс Марпл. — Справді, дуже вдячна. Я була вкрай здивована, коли довідалася, що він оплатив для мене цю екскурсію. Така приємність. Сама я не змогла б собі такого дозволити.
— Розумію вас, — сказав професор Вонстед.
І закивав головою, ніби вчитель, задоволений відповіддю свого учня.
— Надзвичайно прикро, що наша подорож уривається в такий спосіб, — сказала міс Марпл. — Справді дуже й дуже прикро. Адже ми всі так тішилися нею.
— Так, — погодився професор Вонстед. — Дуже прикро. І досить-таки несподівано чи, може, для вас це несподіванкою не стало?
— Що ви маєте на увазі, професоре Вонстед?
Його губи склалися в легку усмішку, коли він зустрів її викличний погляд.
— Містер Рейфаєл, — відповів він, — розповідав мені про вас досить довго, міс Марпл. Він запропонував мені взяти участь у цій екскурсії разом із вами. Рано чи пізно я мусив би познайомитися з вами, бо учасники однієї екскурсії неминуче знайомляться між собою, хоч їм може знадобитися ще день або два для того, щоб об’єднатися в можливі групи, утворені за спільністю смаків або інтересів. І він також попросив мене, якщо можна так висловитися, не спускати вас із очей.
— Не спускати мене з очей? — сказала міс Марпл із легким невдоволенням у голосі. — І то з якої причини?
— Мабуть, із причин безпеки. Він хотів бути певним, що з вами нічого не станеться.
— Що зі мною нічого не станеться? А що може зі мною статися, хотіла б я знати?
— Ну, скажімо, те, що сталося з міс Елізабет Темпл, — сказав професор Вонстед.
Джоана Крофорд з’явилася з-за рогу готелю. У руках у неї був кошик для куплених товарів. Вона проминула їх, привітавшись ледь помітним кивком голови, подивилася на них із легкою цікавістю й пішла вниз по вулиці. Професор Вонстед мовчав, доки вона не вийшла за межі їхнього поля зору.
— Приємна дівчина, — сказав він, — принаймні, так мені здається. Поки що вона слухняно терпить диктатуру своєї владної тітки, та я не маю сумніву, що вона повстане дуже скоро.
— Що ви хотіли сказати перед тим, як вона з’явилася? — запитала міс Марпл, дуже мало зацікавлена можливим бунтом Джоани.
— Я мав на увазі проблему, яку нам у зв’язку з тим, що сталося, либонь, варто обговорити.
— Тобто у зв’язку з нещасливим випадком?
— А ви певні, що то був нещасливий випадок?
— Ви думаєте, то не був нещасливий випадок?
— Я припускаю таку можливість. Більше нічого.
— Мені про це нічого не відомо, — сказала міс Марпл після короткої паузи.
— Звісно, ні. Адже вас не було на сцені подій. Ви були — чи можу я так висловитися — ви були на варті в якомусь іншому місці?
Міс Марпл якусь хвилину мовчала. Вона подивилася на професора Вонстеда раз чи двічі, а тоді сказала:
— Не думаю, що я добре вас зрозуміла.
— Ви дуже обережна. І маєте всі підстави поводитись обережно.
— Я взяла собі це за звичку, — сказала міс Марпл.
— Бути обережною?
— Я сформулювала б це трохи інакше. Я взяла собі за принцип завжди бути готовою як не повірити, так і повірити тому, що мені розповідають.
— Атож, і ви маєте цілковиту слушність. Вам нічого не відомо про мене. Ви
