Немезида - Агата Крісті
— Він мав сільський будинок у Кенті, — сказала Клотільда. — Іноді, якщо не помиляюся, він приїздив туди розважатися. Його гостями були переважно бізнесмени або люди з-за кордону. Наскільки я пригадую, ми ніколи його там не навідували. Він завжди запрошував нас до Лондона в тих рідких випадках, коли ми з ним зустрічалися.
— З його боку було дуже люб’язно попросити вас, щоб ви запросили мене до себе під час моєї екскурсії. Цим він виявив до мене дуже велику увагу. Важко було сподіватися такої доброти та уваги від настільки зайнятого чоловіка, як він.
— Ми й раніше запрошували до себе його друзів, які брали участь у цих екскурсіях. Загалом їхні організатори намагаються передбачити всі можливі варіанти. Проте, звичайно, неможливо догодити кожному. Люди молоді, природно, хочуть якнайбільше ходити пішки, брати участь у тривалих походах, підійматися на пагорби, звідки відкриваються широкі панорами й усе таке. А люди старшого віку не завжди можуть витримати такі навантаження, вони воліють залишатися в готелях, а готелі тут не такі вже розкішні. Я переконана, що сьогоднішня подорож і завтрашня до монастиря Святого Бонавентури здалися б вам дуже стомливими. Завтра, якщо не помиляюся, передбачається поїздка на острів у човні, а на морі, знаєте, іноді гуляють дуже високі хвилі, і не кожен спроможний витримати хитавицю.
— Навіть відвідини навколишніх палаців можуть бути дуже стомливими, — сказала місіс Ґлін.
— О, я знаю, — відгукнулася міс Марпл. — Так багато треба ходити та стовбичити в кімнатах. Це дуже стомлює ноги. Я знаю, мені не слід брати участь у цих екскурсіях, але так спокусливо побачити прегарні палаци та чудові кімнати з прекрасними меблями. І, звичайно ж, картини, яких більше ніде не побачиш.
— І парки, — сказала Антея. — Ви любите сади та парки, чи не так?
— Дуже люблю, — підтвердила міс Марпл. — Сади та парки — моя слабкість. У проспекті нашої екскурсії я читала дуже цікаві описи і мрію побачити чудово доглянуті парки тих історичних будівель, які ми ще маємо відвідати.
Очі її радісно сяяли, коли вона скинула поглядом на сестер.
Усе було дуже приємно, дуже природно, а проте її дивувало, чому з якоїсь причини вона відчувала незбагненну внутрішню напругу. Її змагало відчуття чогось неприродного, що панувало тут. Але що вона мала на увазі під неприродним? Розмова була цілком буденною і складалася переважно з банальностей. І вона, і сестри обмінювалися репліками, якими завжди обмінюються в таких випадках.
«Три сестри», — знову подумала міс Марпл, обмірковуючи цю фразу. Чому сама думка про те, що їх троє, уже створює якусь зловісну атмосферу? Три Сестри. Три Відьми з «Макбета». Але ж важко прирівняти цих сестер до відьом Макбета. Хоча міс Марпл завжди думала в глибині своєї свідомості, що театральні режисери припускаються помилки, зображуючи трьох відьом так, як вони їх зображували. Одна з вистав, які вона бачила, здалася їй геть абсурдною. Відьми там скидалися на створіння з пантоміми, вони махали крильцями й мали на голові кумедні капелюхи з високими наголовками. Вони танцювали й ніби ковзали по підлозі. Міс Марпл пригадувала, як вона сказала своєму небожеві, що товаришив їй у цьому милуванні творчістю Шекспіра: «Ти знаєш, мій любий Реймонде, якби я ставила цю чудову п’єсу, я зробила б трьох відьом зовсім іншими. Я зробила б усіх трьох звичайними, нормальними старими жінками. Старими шотландськими жінками. Вони б у мене не танцювали й не вистрибували. Вони б лише лукаво позирали одна на одну, і глядачі відчували б погрозу за їхньою буденною зовнішністю».
Міс Марпл відправила собі в рот останній кусень сливового пирога й подивилася через стіл на Антею. Звичайна, не дуже охайна літня жінка, з неуважним і дещо дивним поглядом. Чому вона відчула в Антеї щось зловісне?
«У мене розігралася уява, — сказала собі міс Марпл. — Я не повинна цього собі дозволяти».
Після обіду її повели на прогулянку в сад. Супроводжувати її було доручено Антеї. Ця прогулянка справила досить-таки прикре враження на міс Марпл. Колись тут був добре доглянутий, хоча й нічим особливо не прикметний сад. Алея, обсаджена кущами, алея плямистих лаврів; безперечно, що раніше тут був добре доглянутий моріжок і доріжки, город площею в півтора акра[2], завеликий для трьох сестер, які тут тепер мешкали. Більша частина городу була необроблена й заросла бур’яном. Більшість клумб заросли берізкою, і міс Марпл не змогла втриматися, щоб не вирвати з ґрунту стебло, яке вибилося вгору над усіма, ніби стверджуючи свою перевагу.
Довге волосся міс Антеї майоріло на вітрі, шпильки з нього падали на доріжку або траву. Вона розмовляла, кидаючи досить уривчасті репліки.
— У вас, певно, гарний сад? — запитала вона.
— О, він дуже маленький, — відповіла міс Марпл.
Вони пройшли по доріжці, яка заросла травою, і зупинилися перед чимось схожим на пагорок, що прихилився до стіни в кінці доріжки.
— Наша теплиця, — сумно сказала міс Антея.
— Це там, де у вас росла ота чудова виноградна лоза?
— Три різновиди виноградної лози, — сказала Антея. — Чорна гамбурзька й одна з тих лоз, на яких ростуть маленькі білі ягоди, — ви, певно, знаєте. І третя — лоза чудового мускатного винограду.
— І геліотроп, ви сказали.
— Атож, геліотроп, так званий вишневий пиріг.
— Атож, вишневий пиріг. Він має такий чудовий запах. Тут були якісь бомбардування? Це бомба розвалила вашу теплицю?
— О, ні, нічого подібного в нас не було. Бомби в цій місцевості не падали. Ні, я думаю, вона завалилася від того, що прогнила. Ми жили тут не так довго й не мали грошей, щоб полагодити її, а тим більше, збудувати нову. Та й не було сенсу це робити, бо навіть якби ми відбудували її, то не змогли б утримувати. Боюся, ми просто дозволили їй розвалитися. Більше нічого зробити ми не могли. А тепер, як бачите, вона вся заросла.
— Атож, її зовсім не видно — що то за повзуча рослина, яка вже починає цвісти?
— О, так. Це дуже звичайна рослина, — сказала Антея. — Ох, як же вона називається, не можу згадати. Починається на літеру «п». Полі… полі…
— А й справді. Мені здається, я знаю, як вона називається. Polygonum Baldschuanicum, якщо по-науковому,
