Немезида - Агата Крісті
— Таке страшне лихо? Яке лихо? Воно сталося тут?
— Ні не тут, Богу дякувати. Хоч, у якомусь розумінні, можна сказати, що й тут. Бо саме тут вона зустрілася з ним. Він жив поблизу, і наші дами знали його батька, то був багатий чоловік, тож хлопець став сюди приходити — і так усе почалося…
— Вони покохали одне одного?
— Атож, вона закохалася в нього відразу. Він був такий привабливий молодик, він розмовляв так мило й так делікатно поводився, що ви б ніколи не подумали…. — І вона раптово замовкла.
— Він звабив дівчину? І вона наклала на себе руки?
— Наклала на себе руки? — Стара жінка скинула на міс Марпл здивованим поглядом. — Хто вам таке сказав? То було вбивство, очевидне вбивство. Її знайшли задушеною, зі спотвореним обличчям. Міс Клотільда мусила поїхати, щоб упізнати тіло — після цього вона вже ніколи не була такою, як раніш. Труп дівчини знайшли миль за тридцять звідси — у кущах, у покинутій каменоломні. І вважають, що то було не перше вбивство, яке він учинив. Тут зникали й інші дівчата. Цілих півроку її не могли знайти. А поліція шукала повсюди. О, то був справді мерзенний поганець — кажуть, він уже й народився негідником. Сьогодні нам розповідають, ніби існують люди, які не можуть не робити того, що вони роблять — у них, мовляв, не все гаразд із головою, і вони не відповідають за свої вчинки. Я не вірю в таку нісенітницю! Душогуб, він і є душогубом. А сьогодні їх навіть не вішають. Відомо, що в старовинних родинах божевілля — не рідкість, наприклад, ми знаємо Дервентів — вони жили в Брасинґтоні, й у кожному другому поколінні хтось із них закінчував своє життя в божевільні; була також стара місіс Полет, вона розгулювала по вулицях у тіарі з діамантами й називала себе Марією Антуанеттою, поки її не замкнули. Але вона не робила нічого поганого — просто дуріла. А той хлопець був справжнім дияволом.
— І що вони з ним зробили?
— На той час повішення вже скасували чи, може, вбивцю визнали неповнолітнім — я вже достоту не пам’ятаю. Його назвали винним і посадили чи то до Бостола чи до Бродсенда, до в’язниці, назва якої починається на «Б».
— А як звали того хлопця?
— Майкл — а прізвище пригадати не можу. Це сталося десять років тому, а пам’ять у людини коротка. Італійське прізвище — воно мені нагадує якусь картину. Чи радше чоловіка, який малював картини — Рафл чи Рафал, якось так.
— Майкл Рейфаєл?
— Саме так! Тоді пішли чутки, що багатий батько організував йому за свої гроші втечу з тюрми. Як ото бувало з грабіжниками банків. Але, думаю, то були лише балачки…
Отже, ішлося не про самогубство. Ішлося про вбивство. «Любов!» Так Елізабет Темпл назвала причину смерті дівчини. І в якомусь розумінні вона мала слушність. Молода дівчина закохалася в убивцю — і через любов до нього померла несподіваною та страшною смертю.
Міс Марпл здригнулася. Ідучи вчора селом, вона помітила приклеєне на стовпі оголошення, вирізане з газети:
Убивство в Епсомі. Знайдено вже другий труп дівчини.
Усіх молодих людей запрошують прийти до поліції.
Отже, історія повторюється. Усе відбувається, як і раніше — за тією самою страшною схемою. Їй раптом згадалися кілька рядків із давно забутого вірша:
Юність дзвінкою водою струмка
По камінню життя дзюрчить.
Чи знайдеться казкового принца рука,
Яка її захистить?
Хто захистить юність від болю й смерті? Юність, яка ніколи не вміла берегтися й остерігатися. Тому, що вона надто мало знає? Чи тому, що знає надто багато? А отже, думає, що їй відомо все.
II
Міс Марпл спустилася цього ранку сходами вниз, певно, раніше, аніж від неї сподівалися, бо не зустріла там жодної зі своїх господинь. Вона вийшла через парадні двері й вирушила прогулятися в саду. Вона зробила так не тому, що їй подобався цей конкретний сад. Її повело туди туманне передчуття, що там є щось таке, що вона мусить помітити, що наведе або вже навело її на певний здогад — хоч вона, правду кажучи, досі не змогла виразно усвідомити, що ж то, власне, за здогад. Щось таке, на що вона неодмінно повинна звернути увагу, щось таке, що має безпосередній стосунок до її пошуку.
У ту мить їй зовсім не хотілося зустріти будь-яку з трьох сестер. Треба було обміркувати деякі факти. Нові факти, про які вона довідалася з базікання Дженет, коли та принесла їй вранішній чай.
Бічна хвіртка була відчинена, і крізь неї міс Марпл вийшла на сільську вулицю й пішла повз лінію невеличких крамниць туди, де стримів високий шпиль, показуючи те місце, на якому стояла церква з прилеглим до неї цвинтарем. Вона штовхнула ворота, накриті дашком, і стала блукати між могилами. Деякі з них були дуже давні, інші, ті, що біля далекого муру, викопані значно пізніше; побачила вона також одну чи дві могили вже за муром, на території, яка здавалася нещодавно обгородженою. Серед старих могил вона не знайшла нічого, для себе цікавого. Певні прізвища повторювалися, як то буває зазвичай у селах. Так, наприклад, тут було поховано чимало Принсів — таких собі принців сільського походження. Джаспера Принса, за яким глибоко сумували його близькі. Марджері Принс, Едґара й Волтера Принсів, Мелані Принс, якій було лише 4 роки. Такий собі некролог однієї родини. Гірам Брод — Елен Джейн Брод, Еліза Брод, у віці 91 рік.
Вона саме відійшла від цієї останньої могили, коли побачила літнього чоловіка, який повільно рухався між могилами, підмітаючи землю та прибираючи сміття. Він привітався з нею, сказавши: «Доброго ранку».
— Ранок і справді добрий, — відповіла міс Марпл. — Має бути чудовий день.
— Сьогодні буде дощ, — не погодився з нею старий.
Він сказав це тоном абсолютної переконаності.
— Схоже, тут поховано чимало
