Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

— Це жах якийсь. Таке тяжко пережити, але треба. Знаю це на власній шкурі. Наші життя продовжується, — зважуюсь заговорити, розуміючи, що розповідь на цьому припиняється. І хоч важко підібрати тут якісь фрази, але вони вискакують автоматично. Такі банальні, але такі важливі. — Головне зберігати спогади і пам'ятати тих, хто пішов... Якби я знала про твого друга раніше, я б і за нього помолилася перед Господом.

— До чого тут молитви?! — неочікувано і достатньо голосно вибухає Яр, злякавши мене своєю нестримністю. — Я не вірю в бога. Якби він був, то б мій друг, мій кум побачив би перші кроки і почув би перші слова свого сина! Він мріяв про нього. Ренат хотів створити міцну сім'ю. І з дівчиною йому пощастило. От тільки пізно зустрілися вони. Не встигли нічого до ладу зробити, не зіграли весілля... — переминався емоційний з ноги на ногу тепер. — А я в тій церкві щойно не молився. Я звинувачував твого бога в тому, що сталося.

Всі мої резерви повітря несподівано закінчилися, а на створення нових не вистачило наснаги. В словах високого, дужого красеня чулася ненависть. І невимовний біль, котрий отруював його зсередини. Здавалося, я знала про біль все, але з такою його силою не стикалася. Мабуть різниця сприйняття втрати виникла через те, що мій батько був хворим давно і мене готували заздалегідь до неї, а от Ярослав й не мислив життя без свого друга. Ефект несподіванки викликає бурхливіші емоції.

— До речі, — чомусь іронічно посміхнувшись, завів хлопчина. — Вчора знаєш чиї іменини ми святкували? Так, ти була права — не мої. Це було свято мого друга Рената. Завтра б його виповнилося двадцять п'ять, — зупинився, з силою розчавив підошвою своїх кросівок цигарку і далі продовжив. — Кажуть, що не можна зарано вітати і святкувати день народження. Але ж це не стосується померлих? Гадаю, що так. Так і вшанував Ренатову пам'ять. А коли ти завела розмову про свого батька я вирішив виконати обіцянку, котру дав своїй кумі. Тому ми тут.

Та що ж це коїться? Я похолола від нової інформації. На очах забриніли сльози. А тільки ж заспокоїлась ось-ось.

— Жахіття!

— Стоп, — раптово гримнув Яр на мене і злим поглядом просканував моє нутро. — Тільки не плакати більше! Годі! І досить стовбичити тут. Краще поїхали.

Його поведінка була для мене нетиповою, проте якимось чином його наказ подіяв. Ярослав різко закрокував до автівки на узбіччі, а я слідом за ним посіпакою зацокотіла, незабарившись ні на хвилину.

Опинившись в затишному салоні, до якого вже звикла і навіть дверцят якого вже не гупала, а зачинила, як годиться, солодко позіхнула. Не зважаючи на палітру емоції цього ранку і на останню сповідь Яра, очі зрадницьки заплющувались, ніби за них щось вчепилось і тягнуло до низу.

— Кажи адресу, — пробурчав, наче старий дід, водій з лівого боку від мене.

— Ти що, не пам'ятаєш де живе Максим?

— А до чого тут він? Я твою адресу питаю.

Я напружилась. З якого переляку йому знадобилась інформація про моє місце проживання?

— Навіщо тобі вона? Вертаймося до квартири Ма...

— Юлю, — вставляє свої п'ять копійок суворий хлоп, не дочекавшись, поки я закінчу речення. — Ранок був надто насиченим. Тобі треба виспатися, а не в гості ходити. Вчора он вже була. А зараз ти скажеш мені, де тебе відвезти, повернешся додому і спатимеш міцно і солодко. Добре?

— Ні. Я маю повернутися до Мілани. Я не можу залишити подругу, — заперечую, хоча мені стало приємно, що Ярослав так ревно прагне вкласти мене спати. Це можна вважати турботою?

— Нічого з твоєю Міланою не станеться. Гарантую. Я відвезу тебе додому, потім повернусь до квартири Макса і особисто проконтролюю, аби твоя дорогоцінна подружка дісталася свого дому без пригод і в ідеальному вигляді.

— Гарантуєш? — недовірливо питаю, але все ж хочу вірити хлопцю. — Ну якщо тільки так. Бо я дійсно зморилася, якщо чесно. Але обіцяй, що точно особисто простежиш за Міланкою. Я за неї хвилююся.

— Хто б за тебе хвилювався, мала, — буркоче собі під носа, завівши та прогрівши двигун, Ярослав.

— Здається, я просила когось так мене не називати, — зручно вмостившись на сидінні та заплющивши очі, засміялась я. Хоча, логічно мисливши, я б мала бути незадоволенною, однак у Яра така гарна дикція, що навіть це слово звучить незвично і приємно. Не кажучи вже про інші слова і відповідальність, проявлену ним.

Все-таки, надійний він. І, що вже там далеко ходити, гідний звання принца. Такого хлопчину й підпустити до себе не гріх. Я знаю, а святий храм тому свідок. Не кожний спроможен запросити дівчину в таке місце, а потім ще й сповідатися перед нею та душу виливати.

— Юляша, — скрізь дрімоту чую за декілька хвилин. — Не проти, якщо буду кликати тебе так? Юляша, — приємним баритоном смакує варіацію мого імені.

— Не проти, — усміхаюся і шкодую, що не бачу зараз його очей, бо відвернулася до вікна, як було зручно моїй шиї, а тепер не в силах поворухнутися.

— Юляшо, а щодо щастя треба нам щось вирішувати.

— Ти про що?

— Ну я ж побився з тобою об заклад, що за кілька годин зі мною ти станеш щасливою. Але ранок був не на моєму боці. Тому я хочу виправитись.

— Не хвилюйся. Емоцій мені вистачило. І хороших теж, — прикусивши свою губу, з теплотою згадую вранішні барви.

— Але ж не емоцій щастя. І тому я прошу дати мені другий шанс. Гарантую, що з другої спроби все вийде.

Я спокусилася пропозицією. Зрештою, провести ще одну зайву годинку з цим молодим й вродливим красенем мені б хотілося звичайно. Тож змовчую, що він вже довів мене до щастя.

— Як щодо романтичного побачення?