Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

— А хочеш, я тобі зіграю щось? На світанку здалося, що тобі до вподоби мої пісні. Чи то так на тебе подіяв схід сонця, що ти аж світилася від щастя?

Юля, відсторонившись, все ж подала ознаки зацікавленності. Закивала он навіть енергійно, погодившись на мою пропозицію. Однак, не надто самовпевненно почав виконання пісні, бо вже на перших акордах в лівій скроні застрягло передчуття, що дівочі сльози цим не зупинити.

"...А вона, а вона сидітиме сумна,
Буде пити — не п'яніти від дешевого вина.
Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль.

Так у світі повелося, я люблю її волосся,
Я люблю її тонкі вуста.
Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося
По русифікованих містах..."

До кінця пісні вже й я засумував. Про своє. Особисте. Про минуле місце роботи, Стасю, свого ліпшого друга, який більше мене ніколи не покличе в гості в своє місто, не повідомить про свої успіхи... Сувої журби лягли на чоло й обтягли важким сукном мої очі. Ні — це не сльози! Просто щось в очі потрапило.

Потріпавши заплющені органи зору й відігнавши пелену сліз, дотримався канонів, що чоловіки не плачуть і усвідомив, що й Юля припинила рюмсати. Наразі вона задивилася у вікно, яке залишила відчиненим, і спрямувала погляд десь на лісосмугу ще зеленого ряду дерев, неподалік яких я зупинився перед заїздом у місто.

— Скажи щось, — наважився подати голос, зморившись маринуватись у мовчанні. Делікатність делікатністю, але не люблю такі моменти. — Не мовчи, мала.

— Не називай мене, ні малою, ні принцесою більше, — ворожим дулом пістолету спрямувала на мене свої набряклі очі.

— Вибач, — невдоволенно забурмочав з вічливості, в той час, як вибачатись перед нею набридло. Але краще вже буду мовчати, ніж це все. Який сенс в стражданнях?

— Мене так тільки тато кликав... — неочікуванно почала оповідати зеленоока, знов відвернувшись до вікна. — Він нікому не дозволяв так звертатися до мене. Навіть мамі. Я була завжди тільки його принцесою, тільки його малою... Він був мужнім, сильним, безстрашним і хоробрим. Навіть більше, ніж треба... А ще хворим...

Я судомно сковтнув слину, що накопичувалася в роті під час її повільної розповіді. Юльчин хрипуватий голос наче скрипів. Здається, їй важко це говорити. Здається, вона на межі. Ось-ось стрибне й затягне мене в глиб своєї душі, де вир відчаю. Та краще вже так. Тільки б не ревіла вкотре...

— Радіаційне випромінювання в 1986 році зробило з ним небачине. Спотворило його тіло... Та душу не зачепило і він до останнього усміхався мені. Через біль. Через примус. Він змушував себе терпіти судоми, але усміхався мені. І не робив виключення навіть того дня, якого відправив мене з мамою на базар, а сам набрався відваги аби... — замовкла різко оповідачка, викликавши в мені стурбованність, але скоро продовжила. — Аби спалити себе живцем, — розтягнула слова, ніби цим захотіла затамувати свій біль.

Те, що Юля говорила було важко чути. Те, як вона це говорила — втричі важче сприймати. Я розгубився. Всередині мене ніби обірвалися ниточки і крупногабаритний якір шубовтнувся в центр сонячного сплетіння.

— ...А разом з господарем в полум'ї зостався кіт. Він дуже любив татка і кожного дня спав в нього на колінах та крутився на хворих, викривленних плечах, — шморгнула носом білолашна. — Батько залишив гроші, які складав для нас, сусіду. Той був його найкращим другом. І попросив його та деяких інших людей допомогати нам, не сказавши їм про свої плани. А коли це сталося — то всі все зрозуміли і нас не покинули. Але їх допомога та піклування було ніщо на фоні порожнечі, яка утворилася в наших серцях. Нічим вже не втішити тих, хто лишився саме своєї втіхи.

Якщо відверто, я той ще скнара на негативні емоції, але Юля, ця вразлива й крихка дівчинка, викликала мої співчуття. І неабиякі, а найщиріщі. Я знав, як це втрачати близьких людей. І смужка туги розрізала мене навпіл. Я чітко втямив, що від всього серця справді хочу зробити смарагдовооку щасливою, а не гратися з нею. Вона заслуговує на щастя. Бодай хоч кусень.

— Юль, — ще раз наважився торкнутися її, дотягнувшись до передпліччя. — Я тебе розумію. І в мене є чергова ідея.