Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

Соромлячись кидаю позирки тепер то на співака, то на марево небосхилу. Вкотре так перевівши погляд, зачепилася за ледь видимий дим в панорамі. Роздивляюся. Хтось топить піч? Але ж тільки вересень. Ще рано. Чому тоді туман осів на один з приватних будинків неподалік річки й набряком збільшується у розмірі?

Стурбовано підскочую на ноги, коли втямила, що то дим від горіння, але не дров.

— Ярославе, вибач, що перебиваю твою пісню, але там пожежа!

— Де? — Яр змінює положення гітари і шукає очима точку, в яку я вказала. — Ого. А й справді схоже, що хтось горить...  Поїхали!

А музика виявляється людяним. Швидко втуливши свою залюблену гітару в чохол, згрібає в оберемок й інше наше багатство. Я допомагаю йому сквапно згорнути пледи й несу їх тепер до авто, а хлопець вже встиг почати прогрівати двигун.

— Ти знаєш, як дістати того будинку? — питаю, заскочивши в салон.

— Приблизно знаю. Але не можна баритися. І треба повідомити пожежній службі. Полум'я ще не має, а є тільки дим, та чи знає про це хтось, крім нас, чи ні — питання. Час ранній, можливо господарі ще сплять, а сусіди не бачать. Зможеш зателефонувати?

Я схвально киваю головою і миттєво дістаю телефон...

Ми приїзджаємо на місце пожежі пізніше за пожежних, але не значно. Зблизька вгледіли вогонь та купку глядачів, почули плескіт води та вигуки працюючих, які боролися із лихом.

Ярослав зупинив авто неподалік двору, в якому трапилася небезпечна ситуація, і ми тепер підходили ближче. З наближенням до палаючого будинку було чути ще й плач, а ніс зашморгав від сморіду. Напевно так пахне біда.

Я розгубилася і в горло залетіла паніка. Якби не рука Ярослава, котра лягла на мій поперек і напрявляла мене, я б не змогла продовжити свій шлях. Мій супутник не постидався підійти до людей і спитати, що і з ким трапилося і спитався чи потрібна допомога.