Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

— Ти н-н-нам не командир, — відповів Джейк. Він підняв гладенький камінчик і кинув його з усієї люті. Той ударився об воду ребром і потонув, так ні разу і не відскочивши від поверхні.

— Чого ти злий як чорт?

— Т-т-т, — його обличчя спотворилося від болю. — Т-т-т, — Джейк замружився, — ому, що ти — брехун.

— Що ти таке верзеш?

— Тобі все пречудово відомо, — він подивився на Денні, який вертів у руках камінь.

— Ну, добре, я страшний брехун з брехунів. Ти задоволений? Нам потрібно знайти твого діда, Денні, — я проштовхався поміж ними й попрямував уздовж річки донизу.

Денні наздогнав мене і неквапливо пішов поруч. Я поглянув назад: Джейк і досі стояв на тому самому місці, обмірковуючи можливі варіанти дій. Урешті-решт, він пішов з нами, але держався осторонь. Ми намагалися триматися ближче до піщаних і глинистих берегів, що порепалися від пекельної спеки. Іноді доводилось продиратися крізь очерет і кущі, які росли біля самої води. Денні розповідав про книгу, яку він щойно дочитав. У ній ішлося про чоловіка, якого покусав вампір, і який був останньою людиною на планеті. Денні читав багато фантастики й любив переповідати ті історії з початку і до кінця. Робив він це майстерно. І от коли він майже закінчив оповідь, поміж очеретяних рядів, що густо вкривали ділянку піску, ми натрапили на невелику галявину, посеред якої стояв крихітний навіс. Халупчина була зроблена з прибитих до берега дошок, які кріпилися до рами; вицвілі шматки покоробленої міді слугували дахом та боковою стіною. У глибокій тіні навісу сидів чоловік. Він сидів прямо, схрестивши ноги, й уважно дивився на нас.

— Це мій дід Воррен, — сказав Денні.

Я подивився на Джейка, а Джейк — на мене. Ми впізнали його. Ми вже бачили Джейкового діда. Ми бачили його поруч із мандрівником.

— Це мати тебе по мене вирядила? — почувся голос з тіні.

— Так, — відповів Денні.

Руки чоловіка лежали на зігнутих колінах. Він вдумливо захитав головою. Потім мовив:

— Може, домовимося, і ти їй скажеш, що не знайшов мене?

Денні пішов по піску, залишаючи після себе сліди від кросівок. Я пішов по них, Джейк почимчикував моїми.

— Ти хочеш підкупити мене? — спитав Денні. Це його неабияк зацікавило. Не можу сказати, чи він був такий серйозний, бо розмірковував про пропозицію, чи пропозиція йому видавалася досить серйозною, щоби над нею поміркувати. У будь-якому разі він закивав.

— Не те щоб підкупити, — відповів старий. — Давай-но так. Ти скажеш, що я прийду на вечерю, а до того часу я рибалитиму?

— Але ж ти цього не робиш.

— Рибалка, Денні, — то стан душі. Деякі чоловіки під час рибалки намагаються навудити якомога більше риби. А от я намагаюся спіймати речі, які ніколи на гачок не впіймаєш. — Він подивився на нас із Джейком. — А з вами, хлопці, ми знайомі.

— Так, пане, — відповів я.

— Чув, Шкіпера поховали.

— Так, сер, сьогодні. Я був там.

— Ти? Навіщо?

— Не знаю. Просто мав там бути — й годі.

— Мав там бути? — його верхня губа посміхнулася, але погляд лишився серйозним. — Хтось іще був?

— Мій батько — він священик, читав там молитви. Також наш друг Гас — він викопав яму. Шериф та власник похоронного бюро.

— Ого, оце на диво зібралося люду.

— Було добре. Його поховали в гарному місці.

— Не жартуєш? Ну що ж, якось побачу. Стільки доброти… Запізно, щоправда, еге ж бо?

— Прошу?

— Хлопці, знаєте, що означає itokagata iyaye? А ти, Денні?

— Ні.

— Це мова дакота. Означає «душа пішла». Це означає, що Шкіпер помер. Слухай Денні, а тато чи мама коли-небудь учили тебе нашої мови?

— Наша мова — англійська, — відповів Денні.

— Мабуть, що так, — мовив чолов’яга. — Мабуть, що так.

— Тобі прийшов лист, — вів далі Денні. Він вийняв конверт із внутрішньої кишені і простягнув його дідові.

Старий узяв листа до рук і скоса поглянув на нього. Дістав з кишені сорочки окуляри з товстими скельцями, оправленими в обідок, що нагадував золото. Він не одягнув їх, лінзи слугували йому лупою. Він уважно прочитав адресу відправника, а потім обережно відкрив конверт, дістав лист і так само неквапливо почав водити лінзами по тексту.

Мені було ніяково, я чекав, коли