Українська література » » Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

---
Читаємо онлайн Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер
мене відпустять. Страшенно кортіло втекти.

— От дідько, — нарешті буркнув старий, зім’яв лист і жбурнув його на пісок. Він поглянув на Денні. — Я якось незрозуміло пояснив, що сказати матері? На кого чекаємо?

Денні відступив крок назад, повернувся і щодуху помчав з галявини, Джейк і я чкурнули слідом. Коли старий залишився далеко позаду, а галявина цілком заховалася в очереті, я спитав:

— То що з ним трапилося?

— Я погано його знаю, — відповів Денні. — Дід довгий час десь вештався. Казали, що через низку неприємностей старий був змушений залишити місто.

— Які саме неприємності? — поцікавився Джейк.

— Мама й тато нічого про це не казали, — знизав плечима Денні. — Дід Воррен з’явився минулого тижня, мати забрала його до себе. Татові сказала, що мусила те зробити, бо він частина родини. Він не такий уже й поганий, іноді навіть дотепний. Старий не любить сидіти вдома, каже, що стіни нагадують йому в’язницю.

Ми повернулися до будинку Денні, берег залишився позаду. Джейк і я попленталися додому, а Денні попрямував до мами зі звісткою від діда. Було цікаво, що саме він їй розкаже.

Ми дійшли до подвір’я, Джейк почав підійматися сходами, а я зупинився.

— Щось трапилося? — спитав Джейк.

— Хіба ти не бачив?

— Не бачив чого?

— Окуляри старого.

— А що з ними?

— Це не його окуляри, Джейку, — відповів я братові. — Це окуляри Боббі Коула.

Якусь мить Джейк стояв як укопаний. Трохи згодом у його очах промайнув вогник.

Розділ 8

Того вечора до нас завітав дід. Він приїхав зі своєю дружиною, Елізабет. Моя справжня бабуся померла від раку, коли я був ще зовсім маленький. Спогадів про неї в мене не лишилося. До того, як у Ліз та діда зав’язався роман, вона працювала його секретарем. Ліз просила називати її на ім’я й у жодному разі не «бабця». Для мене вона була єдиною бабусею, яку я знав. Джейк, Аріель і я дуже її любили. Подейкували, що стосунки діда з першою дружиною були напружені, проте з Ліз усе було геть інакше. Лишень мати не зуміла знайти з нею спільної мови: була ввічлива, але завжди трималася осторонь.

Мама приготувала коктейлі з мартіні, від яких батько, як завжди, відмовлявся. Ми сиділи у вітальні — дорослі розмовляли. Дід говорив про нещодавнє переселення в долину значної кількості родин мексиканських селян як про небажаний процес. Батько поцікавився, чи могли б місцеві жителі впоратися з такою силою-силенною роботи без допомоги тих переселенців. Ліз розповіла, що сім’ї емігрантів, яких вона зустрічала в місті, були охайні та ввічливі, а діти поводилися пристойно. Їй було шкода, що вся сім’я — від малого до старого — мусила тяжко працювати на полі, аби прогодувати себе. Дід лише додав, що їм би не зашкодило знання мови.

Джейк і я сиділи мовчки, потерпаючи від тих балачок. Ніхто не запитував нашої думки, а відчуття, що ми мали право її висловити, в нас не виникало. Мати нафарширувала курку, запекла картоплю та спаржу. Суха й підгоріла птиця, підлива з грудочками, тверда та липкувата спаржа, проте діду догодили. Після вечері великий дідів «Б’юїк» відвіз Ліз додому. Мама й Аріель пішли на репетицію з «Нью-бременськими співцями» — вокальним ансамблем, який мати створила два роки тому. Вони планували виконати хорал, написаний Аріель для концерту на честь Дня Незалежності. Батько пішов до свого кабінету в церкві, а нам із Джейком лишили посуд. Я мив, Джейк витирав тарілки рушником.

— Що ж нам робити? — Джейк тримав чисту тарілку, з якої на старий лінолеум крапала вода.

— З чим?

— З окулярами Боббі.

— Я не знаю.

— Можливо, він їх просто знайшов. Ну, знайшов на місті, де збили Боббі.

— Може, й так. Якщо ти не поквапишся й не витреш тарілки, то в нас на підлозі з’явиться озеро.

Джейк швидше запрацював рушником:

— А може, варто розказати?

— Кому?

— Не знаю. Татові?

— Ну, звісно. І тоді доведеться розказати, що ми збрехали про те, як знайшли мерця. Ти справді цього хочеш?

Джейк спохмурнів, потім подивився на мене так, ніби провина за ситуацію, в якій ми варилися, була цілковито на мені:

— Якби ж ти з самого початку розказав правду.

— Гей, це ти змовчав про діда Денні. А я лише продовжив ту гру. Чи ти забув?

— Якби ми пішли, коли хотів я, то й брехати не довелося б.

Відгуки про книгу Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: