Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Вони підняли труну, я нахилився та забрав дві балки з-під низу, чоловіки повільно опустили домовину й витягнули мотузки.

— Гасе, тобі допомогти? — запитав батько.

— Ні, капітане, — відповів той. — У мене ще цілий день попереду, нема куди поспішати.

Батько потиснув руку шерифові та власникові бюро, і ми пішли до машини. Гас зостався засипати яму землею, яку сам і навіз для могили.

Удома батько пояснив:

— Я повертаюсь у місто. Маю ще дещо погодити з Ґреґором та паном Ваалем.

Він знову сів у «Паккард» і помчав собі. Джейк десь вештався. З церкви навпроти долинали звуки: Аріель грала на органі, а мати співала. Я переодягнувся і пішов до церкви, аби дізнатися, де Джейк.

— Двоюрідний дід Денні О’Кіфа кудись зник, — відповіла мама. — Джейк пішов допомогти Денні знайти його. Де тато?

Мене здивувало, що в Денні є двоюрідний дід у Нью-Бремені. Він казав, що більшість його родичів живе неподалік міста Ґраніт-Фоллз.

— Йому потрібно було повернутися в місто, — відповів я, а потім додав: — Ти дозволила Джейкові вийти за межі подвір’я? Його покарано так само, як і мене.

Мама тримала в руках ноти й уважно їх вивчала, не звертаючи на мене уваги. Вони працювали над хоралом, який написала Аріель для концерту на честь Дня Незалежності, що мав відбутися за тиждень.

— Його другові знадобилася допомога, — промовила мати. — Я сказала, що все гаразд, він може йти.

— А я можу їм допомогти?

— М-м-м-м-м-м? — вона звела брови, замислившись над якоюсь частиною партитури.

Аріель сиділа на лавці біля органа і змовницьки всміхалася:

— Дозволь Френкові допомогти їм, — попросила сестра. — За його участі знайдуть набагато швидше.

— Та гараз, — погодилася мати, махнувши мені вслід. — Іди вже.

— Будинок Денні, — додала вона. — П’ятнадцять хвилин тому.

Я миттю чкурнув, поки мама не передумала.

Побіг до оселі Денні, що була розташована в західній частині нашого кварталу з видом на річку. Його мати в цей час саме розвішувала прання на задній частині двору. Це була дрібненька жіночка, лише трохи вища за мене, з чорним волоссям та мигдалеподібними очима. І статура, і риси народу сіу. Денні ніколи не розповідав про своє походження, але я чув, що його мати належала до громади сіу, що проживала на заході, вздовж річки Міннесота. Вона була одягнена в коричневі капрі, зелену майку і білі кросівки. Мати Денні була вчителькою. Я вчився в неї в п’ятому класі, і вона мені подобалася. Коли я зайшов у двір, вона саме схилилася над кошиком.

— Добридень, пані О’Кіф, — ввічливо привітався я. — Я шукаю Денні.

Вона підняла блакитний рушник і повісила на мотузку:

— Я попросила його знайти двоюрідного діда.

— Знаю, я прийшов допомогти.

— Чудово, Френку. Але, думаю, Денні й сам впорається.

— Мій брат пішов з ним.

Така відповідь її здивувала і без видимої для мене причини була не до вподоби.

— Ви знаєте, куди вони пішли? — запитав я в неї.

— Його дід любить рибалити. Я відправила його подивитися вздовж річки, — відповіла пані О’Кіф, насупившись.

— Красно дякую, я знайду їх.

Мої слова бадьорості їй анітрохи не додали. Я вибіг з двору і за мить уже прогулювався біля річки.

Рибалити мені ніколи особливо не подобалося, проте я був знайомий з хлопцями, які цю справу полюбляли, і я знав, де вони зазвичай вудили. Існувало кілька хороших місць — залежно від того, що саме ти хотів упіймати. Якщо зубатку — тоді канал біля старої лісопильні. Якщо щуку — мілина за чверть милі: ця м’ясиста риба вподобала собі там місцину біля греблі. І, звісно ж, естакада за півмилі від околиці міста. Північні береги річки навпроти нашого кварталу було засіяно різними сільськогосподарськими культурами, поруч у тіні тополь ховалися будівлі ферм. Удалині пролягала дорога, що з’єднувала містечка долини з містом Манкейто, яке простяглося на сході, за сорок миль від Нью-Бремена. Позаду неї височіли скелі й обриви, які визначали межі доісторичної льодовикової річки Воррен.

За поворотом я почув голоси та сміх, а з іншого боку серед ланцюжків високого очерету побачив Джейка та Денні, які гралися камінням. Камінці, торкаючись води, залишали на темній поверхні сліди, схожі на вервечку мідних тарілок. Коли Денні та Джейк помітили мене, гра одразу припинилася, хлопці повернулися спинами до сонця, їхні приховані тінню оченята нишком поглядали на мене.

— Знайшли діда?

— Ні, — відповів Денні, — ще не знайшли.

— Коли тут каміння шпурлятимете, то точно не знайдете.