Хрещений Батько - Маріо Пьюзо

проклала собі дорогу перша поліційна машина. Зразу ж за нею примчав радіофікований автомобіль газети «Дейлі ньюс», він ще й не зупинився, а з нього вже вистрибнув фоторепортер, щоб сфотографувати закривавленого дона Корлеоне. Ще за кілька хвилин прибула «швидка допомога». Тепер фотокореспондент перевів свою увагу на Фредді Корлеоне, — той, не криючись, плакав. То було досить смішне видовище: масивне лице з рисами купідона, важкий ніс і товсті обслинені губи — все пересмикувалося в дитячому плачі. Прибули нові поліційні машини. У натовпі вже шастали детективи. Один з них схилився над приголомшеним Фредді, але той не міг говорити. Детектив заліз у внутрішню кишеню Фредді й видобув гаманець. Глянувши на посвідчення, свиснув напарникові. За кілька секунд Фредді вже був відрізаний від натовпу гуртом полісменів у цивільному. Перший детектив намацав у Фредді під пахвою кобуру й витяг з неї пістолет. Потім підняли Фредді й укинули в машину без номерів, яка відразу рушила з місця. А за нею невідступно їхав радіофікований автомобіль «Дейлі ньюс». Фотокореспондент клацав апаратом, знімаючи підряд усе, що потрапляло в об'єктив його камери.

Протягом півгодини після замаху на батька Сонні Корлеоне відповів один за одним на п'ять телефонних дзвінків. Перший від детектива Джона Філіпса, який був у платному списку «родини». Він приїхав у першому автомобілі серед одягнених у цивільне полісменів, що прибули на місце стрілянини.

— Пізнаєте мій голос? — запитав він.

— Так, — відповів Сонні, якого розбудила дружина, покликавши його до телефону.

Філіпс заговорив швидко, без ніякого вступу:

— П'ятнадцять хвилин тому стріляли у вашого батька біля його контори. Він живий, але тяжко поранений. Його завезли до лікарні «Френч госпітал». Брата Фредді забрали до нашого відділка в Челсі. Коли звільнять, його треба показати лікареві. Я зараз збираюся до лікарні, братиму участь у розпитах вашого старого, якщо він спроможеться заговорити. Інформуватиму вас.

Сидячи за столом навпроти, дружина Сонні Сандра помітила, як обличчя Сонні наливається кров'ю, а очі полізли на лоб.

— Що сталося? — прошепотіла вона.

Сонні нетерпляче відмахнувся від неї, — цить, мовляв, — а потім повернувся до неї спиною й запитав у трубку:

— Ти певен, що він живий?

— Так, певен, — відповів детектив. — Багато втратив крові, але, по-моєму, він не в такому тяжкому стані, як здається.

— Дякую, — сказав Сонні. — Завтра рівно о восьмій ранку будь удома. Тобі пришлю тисячу чистими.

І поклав трубку. Примусив себе посидіти тихо. Він знав, що найуразливіше в ньому — гнівливість, а особливо тепер зайва гарячковість могла призвести до фатальних наслідків. Перш за все треба зв'язатися з Томом Хейгеном. Але не встиг він узяти трубку, як знову задзвонив телефон. Букмекер, найнятий «родиною» для роботи в районі донової контори, повідомляв, що дона вбили на смерть на вулиці. Поставивши кілька запитань, Сонні переконався, що букмекер дізнався про все не на місці події, а через когось. Сонні відкинув його повідомлення як неточне, віддаючи перевагу Філіпсовому. Майже відразу пролунав третій дзвінок — від кореспондента «Дейлі ньюс». Тільки-но той відрекомендувався, Сонні кинув трубку.

Набравши номер Хейгенового телефону, він запитав його дружину:

— Том уже прийшов?

— Ні, — відповіла вона. — Чекаю на вечерю, але не раніше як хвилин через двадцять.

— Хай подзвонить мені, коли прийде, — попросив Сонні.

Він намагався обдумати події й уявити собі, що б зробив його батько в такому становищі. Було ясно, що напад — справа рук Солоццо. Але сам Турок ніколи б не наважився замірятися на такого визначного ватажка, яким був дон. Не інакше як Солоццо підтримують інші впливові люди. Думки перервав четвертий телефонний дзвінок.

— Сантіно Корлеоне?— Голос на іншому кінці був дуже лагідний, просто ласкавий.

— Так, — відповів Сонні.

— Том Хейген тепер у нас, — повідомляв лагідний голос. — Через три години, виклавши нашу пропозицію ми його відпустимо. Не вчиняй необачно, доки не вислухаєш того, що він тобі скаже. Квапливість тільки нашкодить. Що сталося, того не вернеш. Тепер усім слід виявляти розважливість. Ти, кажуть, гарячий, але краще не гарячкуй. — Здавалось, у голосі забриніли нотки глуму. Говорив начебто Солоццо, але Сонні не був певен. Він примусив себе відповісти пригніченим голосом:

— Я чекатиму.

Трубку поклали. Сонні глянув на свій величезний позолочений годинник, щоб запам'ятати точний час розмови, і позначив його на скатертині.

Набурмосений, він сів за кухонний стіл. Дружина поцікавилася:

— Сонні, що сталось?

— Підстрелили старого, — відповів він спокійно. А коли побачив жах на її обличчі, грубувато потішив:

— Не турбуйся, його не вбили. І більше нічого не станеться.

Проте нічого не сказав про Хейгена. І ось телефон задзвонив уп'яте. То був Клеменца.

В трубці хрипів уривчастий голос товстуна:

— Ти чув про батька?

— Чув, — відповів Сонні. — Але він живий.

Запала тиша; по довгій паузі знову почувся схвильований голос Клеменци:

— Слава богу, слава богу. — Потім стурбовано: —А ти впевнений? Мені сказали, що його порішили на вулиці.

— Він живий, — відповів Сонні, уважно прислухаючись до інтонацій голосу Клеменци. Хвилювання здавалося щирим, але ж товстун весь час мусив бути добрим актором.

— Сонні, тепер тобі доведеться заправляти балом, — сказав Клеменца. — Що ти накажеш мені?

— Мерщій їдь сюди, до батькового дому. — Сонні помовчав. — Прихопи з собою й Полі Гатто.

— Це все? — здивувався Клеменца. — А може б, надіслати людей до лікарні й до вас?

— Ні, мені потрібні ти й Гатто, — відповів Сонні. Настала дога пауза. — Здається, Клеменца починав розуміти. Намагаючись говорити якомога природніше, Сонні спитав: — А де у бісового батька був Полі? І взагалі, що, в дідька, він робить?

Сопіння в трубці стихло. Зважуючи слова, Клеменца заговорив:

— Полі хворий. Він застудився й лишився вдома. Йому нездужається з самого початку зими.

Сонні відразу насторожився.

— Як часто залишався він удома за останні два місяці?

— Разів три-чотири, — відповів Клеменца. — -Я весь час запитував Фредді, чи не підшукати іншого хлопця, але він відмовлявся. Та й не було причин непокоїтися. Ти ж знаєш, що останні десять років