Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

Посеред ночі Адамберґ розплющив очі, відчувши, як Камілла ворухнулася. Вона заснула, поклавши голову йому на живіт, а він обіймав її руками і ногами. Його сонна свідомість мимоволі звернула на це увагу. Він трішки посунувся, щоб лишити для неї більше місця.

14

Коли настала ніч, чоловік пройшов короткою алеєю, що вела до напівзруйнованого будинку. Він знав напам'ять вигини витертої бруківки і полірування старих дерев'яних дверей, у які постукав п'ять разів.

— Це ти?

— Це я, Мане. Відчини.

Стара жінка, велика і товста, провела його на кухню під світло електричної лампи. У маленькому передпокої електрики не було. Він тисячу разів пропонував Мане полагодити будинок і покращити умови життя, але вона з постійною впертістю відкидала всі його проекти.

— Пізніше, Арно, — казала вона. — Коли гроші стануть твоїми. А мені начхати на всі ці твої умови життя.

Потім вона показала на свої ноги, взуті у важкі чорні мокасини.

— Знаєш, скільки мені було, коли купили першу пару взуття? Чотири роки. А до чотирьох років я ходила босоніж.

— Знаю, Мане, — казав чоловік. — Але дах протікає і від цього псується підлога на горищі. Мені не хочеться, щоб якогось дня ти просто провалилася крізь неї.

— Дбай краще про свої справи.

Чоловік сів на диван у квіточку, а Мане принесла теплого вина і тарілку з коржиками.

— Раніше, — казала Мане, ставлячи перед ним тарілку, — я могла пекти тобі маленькі коржики з молочною пінкою. Але зараз ніде не знайти молока, яке б давало пінку. Воно зникло, зникло. Ти можеш його лишати на вулиці на десять днів, воно вже й пліснявою вкриється, а пінка все одно не з'явиться. Це більше не молоко, а помиї. Мені доводиться замінювати його вершками. Просто доводиться, Арно.

— Я знаю, Мане, — сказав Арно, наповнюючи принесені старою великі келихи.

— Смак сильно змінився?

— Ні, вони такі самі смачні, запевняю тебе. І нічого тобі перейматися через ці коржики.

— Маєш рацію, годі дурниць. Як усе?

— Усе готово.

На обличчі Мане з'явилася зла посмішка.

— Скільки дверей?

— Двісті п'ятдесят три. Мені все швидше і швидше вдається робити це. Знаєш, вони дуже гарні і елегантні.

Посмішка старої розширилася і стала трішки м'якшою.

— Ти маєш хист, мій Арно, і ти відновиш його, на Біблії клянуся.

Арно посміхнувся у відповідь і притулив голову до великих обвислих грудей старої. Від неї пахло парфумами і оливковою олією.

— Усі вони, мій маленький Арно, — повторювала вона, погладжуючи його волосся. — Всі вони виздихають, всі до останнього.

— Усі, — сказав Арно, міцно стиснувши її руку. Стара підскочила.

— У тебе є перстень, Арно? Твій перстень?

— Не хвилюйся, — сказав він, підводячись. — Я лише одягнув його на другу руку.

— Покажи.

Арно простягнув до неї праву руку, середній палець якої прикрашав перстень. Вона торкнулася до маленького блискучого діаманта. Потім зняла прикрасу і наділа її на ліву руку.

— Лиши його на лівій, — наказала вона. — І ніколи не знімай.

— Гаразд. Не сердься.

— На лівій, Арно. На безіменному пальці.

— Так.

— Ми чекали, чекали роками. І ось цей вечір настав. Дякую Господу, що дозволив мені дожити до цієї ночі. І якщо Він дозволив це, Арно, то Йому хотілося цього. Йому хотілося, аби я була тут, щоб ти міг виконати своє призначення.

— Так і є, Мане.

— Випиймо, Арно, за тебе.

Стара підняла келиха і цокнулася об келих Арно. Тримаючись за руки, вони зробили кілька ковтків у повній тиші.

— Годі дурниць, — сказала Мане. — Все точно готово? Ти знаєш код, поверх? Скільки їх там усередині?

— Він мешкає сам.

— Ходімо, я дам тобі матеріал, не треба зволікати. Я сорок вісім годин не годувала їх, тож вони накинуться на нього, наче сифіліс на священиків. Натягни рукавички.

Арно пішов за нею до старенької драбини, що вела на горище.

— Не скрути собі в'язи, Мане.

— Не переймайся. Я тут двічі на день лажу.

Мане без проблем піднялася драбиною, яка скрипіла під її ногами.

— Спокійно, маленькі, — наказала вона. — Підсвіти мені зліва, Арно.

Арно навів лампу на велику клітку, де метушилося з двадцять щурів.

— Поглянь на того, що конає в кутку. Вже завтра у мене будуть нові.

— Ти впевнена, що вони заражені?

— Заражені до кінчиків вусів. Ти що, ставиш під сумнів мою компетентність? І це у великий вечір?

— Звісно ж ні. Просто я б хотів, щоб ти поклала мені їх десять замість п'яти. Для певності.

— Я можу їх тобі і п'ятнадцять покласти, якщо захочеш. Так ти зможеш спати спокійно.

Стара нахилилася, щоб підняти маленьку полотняну торбинку, що лежала на підлозі біля клітки.

— Позавчора помер від чуми, — сказала вона, трусячи торбинкою в Арно перед носом. — Зараз ми позбираємо з нього бліх і в дорогу, Сімоно[17]. Підсвіти мені.

Арно дивився, як Мане на кухні порається з трупиком щура.

— Будь обережною. Раптом вони тебе покусають?

— Я нічого не боюся, кажу тобі, — пробурмотіла Мане. — До того ж я з голови до п'яток укрита олією. Заспокоївся?

За десять хвилин вона викинула тварину в смітник і простягнула Арно грубий конверт.

— Двадцять дві блохи, — сказала вона. — Бачиш, у тебе їх з головою.

Він обережно вклав конверту внутрішню кишеню куртки.

— Я пішов, Мане.

— Швидко відкривай його і просовуй крізь двері. Відкривай його і нічого не бійся. Ти — володар.

Стара ненадовго стисла його в обіймах.

— Годі дурниць, — сказала вона. — Вступай у гру і най береже тебе Господь. Тримайся подалі від лягавих.

15

Адамберґ приїхав у кримінальний розшук о дев'ятій ранку. Субота — день спокійний. Працівників виходить на роботу значно менше, та й дрилі змовкли. Данґлар не прийшов: вочевидь, розплачувався тепер за курс омолоджування у «Вікінгу». А самому Адамберґу відучора запам'яталося лише те особливе враження від ночі, проведеної з Каміллою,