Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

— Навпаки. Я вмію цінувати добре витрачений час.

Адамберґ поклав слухавку і вирішив, що його робочий суботній день завершено. У списку поточних справ не було нічого, що не зачекало б до понеділка. Перед тим, як вийти з кабінету, він подивився у блокнот, аби, прощаючись, назвати правильно жандарма з Ґранвілля.

Надворі крізь легкі хмаринки пробилося сонце, і все місто набуло святкового і трішки ледачого настрою. Він зняв куртку, перекинув її через плече і повільно рушив уздовж ріки. Здавалося, ніби парижани забули, що в них є річка. Попри весь свій бруд, Сена лишалася для Адамберґа прихистком. Він насолоджувався її важким плином, запахом щойно випраної білизни і криками птахів.

Спокійно блукаючи маленькими вуличками, Адамберґ порадів, що Данґлар зостався перетравлювати свій кальвадос удома. Йому хотілося поховати історію з четвірками без свідків. Данґлар мав рацію. Митець-інтервенціоніст чи маніяк-символіст, а псих зі своїми четвірками обертався в колах, не дотичних до Адамберґа. Комісар програв, і йому було на це начхати. Тим краще! Він ніколи не пишався своїми перемогами в суперечках із заступником, але поразки любив переживати на самоті. У понеділок він скаже, що помилився, і четвірки перейдуть у розряд кумедних історій на кшталт велетенських сонечок з Нантея. Від кого ж він чув цю історію? Від фотографа з ластовинням. А як же його звали? Він уже й не пам'ятав.

16

У понеділок Адамберґ оголосив Данґлару, що справу з четвірками завершено. Як людина вихована, Данґлар не дозволив собі жодного саркастичного коментаря, а лише кивнув на знак згоди.

У вівторок, о чотирнадцятій п'ятнадцять зателефонували з комісаріату Першого округу і повідомили, що в будинку № 117 на вулиці Жан-Жака Руссо знайдено труп.

Адамберґ поклав слухавку надзвичайно повільно, ніби зараз ніч і він не хотів нікого розбудити. От тільки день був зараз уповні, тож Адамберґ не намагався зберегти сон інших, а радше сам прагнув заснути. Тихенько забутися. Він добре знав миті, коли власна природа настільки турбувала його, що хотілося одного дня згорнутися в клубочок тупості і безсилля, щоб ніколи більше не вилазити з нього. Ті миті, коли попри всі аргументи здорового глузду він мав рацію, не були найприємнішими. Вони тиснули на нього своєю вагою, наче зловісний дар, вручений йому при народженні злою феєю Карабос[18]. Вона схилилася над його колискою і промовила таке: «Раз ви не покликали мене на хрестини — а в цьому не було нічого дивного, адже його батьки, бідні, як Йов, святкували народження дитини на самоті в нетрях Піренеїв, закутавши малого в одну з найкращих ковдр, — раз ви не покликали мене на хрестини, дарую цій дитині талант відчувати бридоту ще до того, як усі решта помітять її». Або щось на кшталт того, але елегантніше сказане, адже фея Карабос у жодному разі не була ні грубою, ні неосвіченою.

От тільки такі миті тривали недовго. З одного боку через те, що насправді Адамберґ не збирався згортатися клубочком, оскільки мав фізичну потребу півдня ходити, а решту дня — стояти. З іншого боку, він не вірив, що мав якийсь дар. І всі його передчуття, пов'язані з четвірками, насправді просто логіка, хай навіть ця логіка не була такою стрункою, яку Данґлара, навіть якщо він не міг пояснити її невловиму механіку. Очевидно, що з самого початку ці четвірки задумувалися як погроза. Та ще й така чітка, ніби автор написав на дверях: «Я тут. Дивіться на мене і стережіться». Очевидним також було те, що ці погрози перетворилися на реальну небезпеку, коли Декамбре і Ле Ґерн повідомили йому про те, що чумні повідомлення почали з'являтися того самого дня. Очевидно, що той тип насолоджувався трагедією, яку сам і розігрував. Очевидно, що він не зійде з обраного шляху, і що всі ці мелодраматичні уточнення можуть завершитися трупом. Логічно. Настільки логічно, що Декамбре боявся цього не менше, ніж сам комісар.

Грандіозна постановка автора, її помпезність і складність не переймали Адамберґа. Більше того, її дивність була навіть у чомусь класичною, притаманною рідкісному типу вбивць, яких штовхає вперед монументальна, але розтоптана гордість. Він підноситься на п'єдестал, домірний його приниженням і амбіціям. Значно складніше і не зрозуміліше було те, чому ж він обрав стародавній образ чуми.

Повідомлення комісара Першого округу виявилося лаконічним: відповідно до інформації, наданої оперативниками, що знайшли труп, тіло було чорним.

— Поїхали, Данґларе, — сказав Адамберґ, проходячи перед кабінетом заступника. — Збирайте оперативників, у нас труп. Судмедексперт і криміналісти вже в дорозі.

У такі миті Адамберґ був доволі швидким, тож Данґлар поспіхом зібрав людей і пішов за ним, так і не почувши жодного пояснення.

Двоє лейтенантів і бригадир улаштувалися на задньому сидінні машини, а Адамберґ тим часом притримав Данґлара за рукав.

— Секунду, Данґларе. Нема потреби достроково турбувати цих хлопців.

— Жюстен, Вуазене і Керноркян, — сказав Данґлар.

— Клієнт дозрів. Труп на вулиці Жан-Жака Руссо. У тій багатоповерхівці нещодавно намалювали десять дзеркальних четвірок.

— Лайно, — відказав Данґлар.

— Це білий тридцятирічний чоловік.

— А чому ви уточнюєте — білий?

— Бо його тіло чорне. Вся шкіра почорніла, і навіть язик.

Данґлар насупив чоло.

— Чума, — сказав він. — «Чорна смерть».

— Саме так. Але я не вірю, що той чоловік помер від чуми.

— І чому ви настільки впевнені?

Адамберґ знизав плечима.

— Не знаю. Надто вже масштабно. У Франції не було чуми з давніх-давен.

— Її завжди можна прищепити.

— Але ж її ще треба десь роздобути.

— Але це також дуже навіть ймовірно. Дослідницькі інститути переповнені єрсиніями, навіть у Парижі всі знають, де це. У темних закутках боротьба триває. Вправний і хитрий тип може дістати її там.

— Хто такі єрсинії?

— Звуть їх так. Прізвище та ім'я: Yersinia pestis. Властивості: бацила чуми. Професія: історичний убивця. Кількість жертв: десятки мільйонів. Мотив: покарання.

— Покарання, — пробурмотів Адамберґ. — Ви певні щодо цього?

— За тисячу років ніхто не піддав сумніву той факт, що Бог наслав чуму на землю, аби покарати людей за гріхи.

— Скажу вам таке: не хотів би я перестріти Бога на вулиці посеред ночі. Те, що ви кажете, правда, Данґларе?

— Правда. Вона ж