Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас
— Сімнадцять, — вів далі Глашатай. — Це лихо існує дотепер і нині десь присутнє, і буття його є рукотворним, бо ж не трапляється нічого нового і не існує нічого такого, що створено не було.
Глашатай кинув на нього швидкий погляд, повідомляючи, що він щойно прочитав «химеру», і перейшов до вісімнадцятого: «Небезпечно дозволяти плющу розповзатися спільними стінами». Адамберґ дослухав випуск до кінця, включно з несподіваною оповіддю про навколосвітню подорож «Луїз-Женні», французького пароплава вантажопідйомністю 546 тонн, наповненого вином, лікерами, сухофруктами і консервами. Коли він повертався на Бас-о-з'Ерб, то сів на мілину біля Пен-Бра. Загинув увесь екіпаж, крім собаки. Після цього останнього оголошення пролунав задоволений або розчарований шепіт і багато хто рушив у напрямку «Вікінга». Глашатай зіскочив на землю і підняв однією рукою свою сцену — вечірній випуск завершено. Розгублений Адамберґ повернувся до Данґлара, щоби поцікавитися його думкою, але той, як варто було сподіватися, пішов допивати свій келих. Адамберґ знайшов заступника біля барної стійки у «Вікінгу» з безтурботним виразом обличчя.
— Винятковий кальвадос, — сказав Данґлар, указавши пальцем на свою маленьку склянку. — Один з найкращих, які я коли-небудь куштував.
Хтось поклав руку Адамберґу на плече. Дюкведік зробив знак іти за ним за столик в глибині зали.
— Оскільки ви опинилися в нашому районі, — сказав він, — то краще вам знати, що тут нікому не відоме моє справжнє ім'я, крім Глашатая. Розумієте? Тут я Декамбре.
— Хвилинку, — сказав Адамберґ і записав прізвище в блокнот.
Чума, Дюкведік, Сиве волосся — Декамбре.
— Я бачив, що ви щось записували під час випуску, — сказав Адамберґ, ховаючи блокнот назад у кишеню.
— Десяте оголошення. Хочу придбати квасолю. Нам тут вдається знайти гарні продукти, та ще й недорого. А щодо «химери»...
— «Химери»?
— Оголошення від психа. Сьогодні вперше зринула чума, щоправда, замаскована під словом «лихо». Це одна з її назв, а є й багато інших. Смерть, інфекція, зараза, бубонна болячка, моровиця... Її настільки боялися, що намагалися навіть уникати назви. Цей тип наближається. Він уже майже назвав її, майже доторкнувся до неї.
Невеличка молода білявка із зібраними на потилиці кучерями підійшла до Декамбре і обережно доторкнулася до його руки.
— Марі-Бель? — запитав він.
Молода жінка стала навшпиньки і поцілувала старого в щоку.
— Дякую, — сказала вона, посміхаючись. — Я знала, що вам це вдасться.
— Прошу, Марі-Бель, — сказав Декамбре, усміхнувшись у відповідь.
Жінка кивнула на прощання й пішла, взявши під руку високого брюнета з волоссям по плечі.
— Дуже гарненька, — сказав Адамберґ. — Що ви для неї зробили?
— Я змусив її брата одягнути светр, а це, повірте мені, було непросто. Наступний пункт програми — куртка в листопаді. Я вже працюю над цим.
Адамберґ вирішив не занурюватися в глибини життя кварталу, який зовсім його не цікавив.
— Іще одне, — сказав Декамбре. — Вас помітили. На майдані вже були люди, які знали, що ви лягавий. Як вони про це дізналися, — сказав старий, оглядаючи Адамберґа з голови до ніг, — я гадки не маю.
— Глашатай?
— Можливо.
— Байдуже. Можливо, це навіть на краще.
— Там ваш помічник? — запитав Декамбре, кивнувши головою в бік Данґлара.
— Капітан Данґлар.
— Бертен, високий нормандець, що тримає цей бар, розповідає зараз йому про молодильні властивості його особливого домашнього кальвадосу. А зважаючи на темпи вашого капітана, він за найближчі п'ятнадцять хвилин помолодшає ще на п'ятнадцять років. Кажу вам про це, аби просто попередити. Насправді тут незрівнянний кальвадос, але наступного ранку ви через нього будете, м'яко кажучи, недієздатними.
— Данґлар часто буває цілий ранок недієздатним.
— О, чудово. І все ж нехай він знає, що мова йде про особливий алкоголь. Від нього не просто стаєш недієздатним, а ще й простакуватим, тупуватим і схожим на равлика, вкритого слизом. Неймовірні перетворення.
— Це боляче?
— Ні, це наче відпустка.
Декамбре попрощався і вийшов, не захотівши тиснути руку поліціянту у всіх на очах. Адамберґ спостерігав, як молодшає Данґлар, а тоді о восьмій вечора силою посадив його за стіл, щоб чимось нагодувати.
— Навіщо? — з гідністю поцікавився Данґлар. Його очі вже осоловіли.
— Щоб було чим блювати вночі. Інакше живіт болітиме.
— Чудова ідея, — відповів Данґлар. — Нумо їсти.
13
Адамберґ узяв таксі, аби після «Вікінга» відвезти Данґлара додому, а тоді подався під вікна Камілли. З тротуару було видно освітлене вікно її майстерні під дахом. Кілька хвилин він стояв, обпершись на капот своєї машини, і дивився втомленим поглядом на це світло. Цей абсурдний і метушливий день розтане в тілі Камілли, і від усіх вигадок про чуму не лишиться більше нічого, крім уривків, що обернуться на серпанки, а тоді і зовсім зникнуть.
Він піднявся на сьомий поверх і тихо зайшов. Коли Камілла творила музику, то завжди лишала двері відчиненими, щоб не перериватися під час такту. Камілла в навушниках сиділа за своїм синтезатором. Поклавши руки на клавіші, вона всміхнулася йому і жестом показала, що ще не закінчила. Адамберґ так і лишився стояти, прислухаючись до нот, що долинали з навушників, і чекав. Молода жінка попрацювала ще з десять хвилин, а тоді зняла навушники і вимкнула синтезатор.
— Пригодницький фільм? — запитав Адамберґ.
— Наукова фантастика, — відповіла Камілла, підводячись. — Серіал. Мені замовили шість серій.
Камілла підійшла до Адамберґа і поклала руки йому на плечі.
— Якийсь тип з'явився на землі як грім серед ясного неба, — пояснила вона, — наділений надприродними здібностями і бажанням усіх повбивати. Ніхто навіть не знає чому. Здається, це питання нікого не хвилює. Бажання вбивати вимагає не більше пояснень, ніж бажання випити. Він хоче вбивати, і все тут, така ось у нас відправна точка. Особлива прикмета — він ніколи не пітніє.
— А в мене також наукова фантастика, — сказав Адамберґ.
