Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас
— Скільки місяців? — стримано запитав Жос. Як справжній джентльмен моря, він не запитував про причини затримання.
— Шість, — відповів Декамбре.
— Дев'ять, — мовив на те Жос.
— Випустили?
— Випустили.
— Мене також.
Нічия. Після цього діалогу чоловіки серйозно помовчали.
— Дуже добре, — сказав Декамбре. — То ви йдете зі мною?
Жос скривився.
— Але ж це тільки слова. Слова. Вони ніколи нікого не вбивали. Це всім відомо.
— Ні, Ле Ґерне. Слова вбивали завжди, ось що відомо.
— Але коли?
— Відколи хтось вигукнув «Смерть йому!» і натовп повісив засудженого. Завжди.
— Чудово, — переможено сказав Жос. — А якщо вони заборонять мені працювати?
— Ну ж бо, Ле Ґерне, ви що, боїтеся лягавих?
Зачеплений за живе, Жос скинувся.
— Скажете таке, Декамбре. Ми, Ле Ґерни, може, і мужлаї, але поліціянтів не боялися ніколи.
— Ось і добре.
12
— А до якого лягавого ми підемо? — запитав Жос, піднімаючись бульваром Араґо близько десятої ранку.
— Я з цим чоловіком двічі перетинався через свою...
— Справу.
— Точно.
— Два рази — не так уже й багато, щоб роздивитися людину з усіх боків.
— Але ти можеш глянути на неї з висоти пташиного польоту, і загальний образ виявився непоганим. Спочатку я взагалі мав його за підсудного, а це вже хороший знак. Він приділить нам хвилин п'ять. У гіршому разі він вважатиме наш візит безглуздим і забуде про нього. А в кращому — достатньо зацікавиться, аби рознюхати подробиці.
— І все вищеозначене.
— І все вищеозначене.
— А чому це може його зацікавити?
— Він любить заплутані і незрозумілі історії. Принаймні шеф дорікав йому саме цим, коли ми вперше зустрілися.
— Ми зустрінемося з якоюсь дрібнотою?
— Це вам не до вподоби, капітане?
— Я ж вам сказав, Декамбре. Мені начхати на цю історію.
— Він не дрібнота. Наразі він головний комісар, керує групою в кримінальному розшуку. Відділ убивств.
— Відділ убивств? О, йому точно сподобаються наші старі папірці.
— Хто його знає.
— А за які чесноти дивака зробили головним?
— Як я знаю, в нього хист до незрозумілих справ. Я кажу «незрозумілі», але міг би й сказати «незбагненні».
— Нема чого присікуватися до слів.
— А мені подобається присікуватися.
— Я помітив.
Декамбре зупинився перед високими дверима.
— Ось і прийшли, — сказав він.
Жос скинув оком на фасад.
— Їхній шхуні не завадив би добрячий ремонт.
Декамбре притулився спиною до фасаду і склав руки на грудях.
— Ну що? — запитав Жос. — Покиньмо це все?
— У нас зустріч за шість хвилин. Треба дотримуватися домовленостей. Він дуже зайнята людина.
Жос притулився спиною до фасаду біля нього і чекав.
Повз них пройшов, опустивши голову, якийсь чоловік. Уклавши руки в кишені, він, не поспішаючи, пройшов на ганок, навіть не глянувши на двох стариганів біля стіни.
— Гадаю, це він, — пробурмотів Декамбре.
— Чорнявий коротун? Ви жартуєте. Стара сіра футболка, м'ята куртка. У нього навіть волосся не підстрижене. Продавець квітів на набережній Нарбон — можливо, але комісар — нізащо в світі.
— Кажу вам: це він, — наполягав Декамбре. — Я впізнав його ходу. Він хитається.
Декамбре дивився на годинник, доки не минуло шість хвилин, а тоді повів Жоса в недоремонтовану кам'яну будівлю.
— Я пам'ятаю вас, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, запросивши обох гостей до свого кабінету. — Тобто не так. Після вашого дзвінка я передивився ваше досьє і згадав вас. Пригадую, ми з вами якось поговорили, і справи ваші тоді йшли кепсько. По-моєму, я порадив вам піти з роботи.
— Я так і зробив, — сказав Декамбре, намагаючись говорити гучніше через галас, здійнятий дрилями, який Адамберґ, здавалося, не помічав.
— Ви підшукали щось по виходу з в'язниці?
— Я став радником, — сказав Декамбре, оминувши увагою кімнати, які він здає в піднайм, і мереживо.
— Податковим радником?
— З життєвих питань.
— Он як, — замріяно відказав Адамберґ. — Чому б і ні. І є клієнти?
— Не скаржуся.
— І що ж люди вам розповідають?
Жос уже почав запитувати себе, чи не помилився часом Декамбре адресою і чи взагалі цей лягавий хоча б іноді виконує свою роботу. На його столі не було комп'ютера, а тільки розкидані папірці. Стільці й підлогу також укривали якісь записи і малюнки. Сам він стояв, притулившись спиною до білої стіни і вперши руки в боки. Комісар дивився на Декамбре знизу, трохи нахиливши голову. Жос подумав, що очі поліціянта кольором і структурою схожі на слизькі коричневі водорості, фукуси, які заплутуються навколо корабельного гвинта. Вони такі самі м'які, але невиразні, блискучі, але не осяйні — невизначені. Круглі бульки цих водоростей називалися поплавцями, і, на Жосову думку, саме це слово найкраще описувало погляд комісара. Його поплавці ховалися в тіні густих темних брів, що надавало їм схожості з двома скелястими печерами. Зігнутий ніс і кутасті риси надавали його обличчю трохи твердості.
— Але найчастіше люди приходять з історіями кохання, — вів далі Декамбре. — Або його надто багато, або недостатньо, або зовсім нема. Або воно не таке, як їм хотілося б, або вони не можуть наважитися через різноманітні...
— Штуки, — перебив його Адамберґ.
— Штуки, — підтвердив Декамбре.
— Знаєте, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, відриваючись від стіни. Він узявся вимірювати кімнату розважними кроками. — Тут особливий відділ — убивств. Тож, якщо ваша давня історія мала якісь наслідки, якщо вас турбують тим чи іншим чином, я не...
— Ні, — перервав його Декамбре. — Мова взагалі не про мене. Мова навіть не про злочин. Принаймні поки що.
— Погрози?
— Можливо. Анонімні послання, послання смерті.
Жос поклав лікті на коліна, і йому стало весело. О, грамотію не так уже й просто буде викласти свої примарні страхи.
— Які становлять загрозу життю якоїсь людини? — запитав Адамберґ.
— Ні. Це повідомлення про загальну руйнацію і катастрофу.
— Гаразд, — сказав Адамберґ, і далі походжаючи туди-сюди. — Проповідники третього тисячоліття? Проголошують що — апокаліпсис?
— Чуму.
— Послухайте, — сказав Адамберґ, витримавши паузу. — Це мало що