Українська література » » Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха

Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха

---
Читаємо онлайн Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха
мені твій не подобається, жінко.

Антон блазнював, називаючи її останнім часом жінкою, а Віті це дуже подобалося. Чому — сказати це собі не могла.

— Лікар сказав, тобі ще треба лежати. Днів три. Чи навіть більше. Без тебе я не поїду. Чи повернуся за тобою, коли владнаю всі справи в Києві.

— Нерозумно, — Антон попестив її руку, що лежала поверх простирадла у нього на животі. — 3 нашою хатою ми ще нічого не вирішили.

— А що там вирішувати? Документи у принципі готові. Другу, робочу, продати ще треба. Там покупець на низькому старті, бо за безцінь віддаємо разом з усім барахлом.

— Бачиш, скільки справ. Офіс перетворимо на бабки в останню чергу, не горить. Головне — Євпаторія. Так що їдь без мене, ти все одно, господине, більше в курсі справи, — він підморгнув. — Приїду поїздом у суботу, візьми ціле СВ. Дошкутильгаю. Знайшла проблему — апендикс! Звідси з якимось таксистом домовлюся, до Франківська довезуть. Просто до поїзда. Речі із собою забери, поїду так. А ти зустрінеш.

Підсвідомо Віта розуміла, що він правий. Але їй не хотілося лишати Антона тут самого. Звичайно, справи чекають важливі, це — подальше життя, і зараз треба перейти цей місточок, перехідний етап пережити. Почалася репетиція того, іншого життя, котре вони для себе вже придумали і обговорили. Але жіноча впертість брала гору над здоровим глуздом.

— Тобі ж ходити не можна буде.

— Мені вже можна ходити. Я здоровий, як бичок, пам’ятаєш, бичка ми у селі бачили. Схожий, скажи?

Віта не стримала посмішки.

— Дурний ти, як той бичок. Бичок-дурбачок.

— То й нехай. Лікарі підстраховуються. Вони завжди так. Не переживай, люба, не пропаду. І потім — чого ти взагалі боїшся? Що може статися?

Вона поклала голову йому на груди. Його рука провела по її волоссю.

— Не знаю. Ці дні... Усе було так гарно... Мені було добре... Може, дурнуватий цей апендикс вибив мене з колії... І взагалі...

— Бачиш, ти сама не можеш толком усе пояснити. Жіноче. Минеться. В тобі прокидається типова жінка-квочка, — Антон несподівано змінив тон, заговорив діловито: — Не забудь наперед замовити гроші. Мало що... Пам’ятаєш минулого разу?

— Вони ж дома, у сховку...

— Не всі. Частина все ж таки лишилася в тому банку, знаєш, на Березняках? Він надійний, хоча процент порівняно невеликий.

Віта відсторонилася. Погляд її став стурбованим.

— Але ж там лише твій підпис дійсний! Забув?

Антон спохмурнів.

— Да-а... Не можна нам іще розслаблятися, жінко! Вилетіло з голови! Чи не вперше за все життя важлива деталь вилетіла з голови! Гаразд, мене все одно раніше суботи в Києві не буде, сама розумієш. Директор тебе знає, замовити суму нескладно. Отримати — так, мій підпис потрібен. Добре, владнай усі потрібні формальності до мого приїзду, щоб лишилося тільки забрати гроші. Раніше понеділка не вийде, чорт... А, все одно не вийшло б! Утрясай із маклером. На тому тижні все прокрутити треба, хоч кров з носа!

— Тихіше говори. Аліна, до речі, сама зацікавлена. Взагалі немає тут незацікавлених сторін. Держава хіба...

Коли Віта пішла, Антонові стало її шкода. Він пролежує боки, а їй стільки клопотів, та ще плюс машину самій гнати до Києва, важко. Звикла вона, та все ж таки він завжди був поряд. І правда — дурнуватий апендикс...

Київ. Серпень

— Ти точно впевнений?

Помідора діставала підозріливість Малахова, та він з усіх сил приховував роздратування.

— Ту бабу я де хоч упізнаю! — насправді складно впізнати жінку, якщо бачив її лише раз у дзеркало заднього огляду і якщо на ній у той момент були темні окуляри і — ну голову під сокиру кладе! — перука. І все ж таки Томатов довірявся інстинктам, котрі в мить небезпеки загострюються й у людей не менше, аніж у тварин.

Вони сиділи в машині, котру водило поставив так, щоб зручно було споглядати вхід до «Хаус Континенталь». Аліна сказала Томатову по телефону, що потрібна клієнтка з’явиться між одинадцятою і дванадцятою ранку сьогодні, у четвер. Вона попросила не говорити з нею у приміщенні фірми і взагалі по можливості не підставляти агентство під удар, інакше «Хаус Континенталь» ніколи не зможе мати його, Томатова, з-поміж своїх клієнтів. Аліна про це потурбується, так що нехай клієнти з’ясовують стосунки між собою самі й без скандалу. Рома Помідор заприсягнувся в цьому і пообіцяв у будь-якому разі не залишити послуги Аліни без уваги. «Розумієте, що я маю на увазі?»

Вони сиділи в машині вже сорок хвилин. За цей час у двері агентств зайшли й вийшли вісім підходящих за віком жінок.

Жодну з них Томатов не впізнав. Не впізнав і дев’яту, котра з’явилася об одинадцятій п’ятдесят дві. Та була брюнетка із довгим волоссям. Ця — шатенка, акуратно підстрижене волосся ледь торкалося потилиці. Та була в темних окулярах. Ця мружилася від сонця. Та була у джинсах, на цій — вбивче міні. Рома Помідор не впізнав жінку. І навіть інстинкт, на який він так покладався, не виручив його. Він упізнав «БМВ». Навіть якби він заповзявся запам’ятовувати номери, то зашпортався б — вони регулярно мінялися. Але саму машину Помідор упізнав би з тисячі подібних.

Він подався вперед, і Малахов зауважив його рух.

— Вона?

— Вона-а! Тачка їхня, ніхто інший на ній приїхати не міг... У тої прикид інший, тільки чую — вона!

— Тачка при чому? Одна вона на весь Київ, чи що? Промахнемося — макітру скручу!

— Будь спок. Бабу можна хоч зараз брати.

— Зараз нічого брати не будемо. — Малахов говорив спокійно. — Я мужика повинен побачити. Ти його впізнаєш, ти з ним справу мав. Я — тим більше. Тільки він вигулькне — обох ми й накриємо. А поки що бабу попасти треба. До нього приведе, це точно.

Жінка пробула в агентстві близько години, вийшла, сіла в машину, заголивши при цьому стегно так, що малаховський водило облизнувся, і рушила в бік Подолу. Машина Малахова, цього разу не масштабний «шестисотий», а непримітний «опель», повисла у неї на «хвості». За півгодини вони виїхали на Оболонський проспект. «БМВ» в’їхала у двір однієї із стандартних панельних споруд. Жінка зникла у череві під’їзду. Встановити номер квартири залишалося справою техніки. І, з усього видно, жінка не помітила «хвоста»...

Напередодні пішов дощ, освіживши стомлене спекою місто. Віта цілий день валялася на канапі

Відгуки про книгу Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: