Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Як ти? — Віта помітила, що швидко пересуватися Антонові ще важко.

— Нормально. Що відбувається?

— Мене пасуть зранку. Думаю, від самого будинку. Як давно — не знаю.

— Хто?

— Чорт їх розбере! Я винна, десь прокололася. Правда, де я могла...

— Про це потім. Ствол при тобі?

— Порядок. Де твій?

— У рюкзаку, чорт! Не таскати ж його на собі в поїзді!

— Далеко?

— Тут все одно повно народу, як тут витягнеш? Стоп, секунду! Знаю!

Він пошкутильгав у бік платного туалету. Усамітнитися в кабінці — найпростіший спосіб. Уся процедура зайняла не більше п’яти хвилин.

— Що робимо далі? — діловито запитав він, повернувшись. - Ідеї є?

Обидвоє включилися в роботу миттєво, наче й не було іншого життя в горах, немов заслужений відпочинок і новий спосіб життя лише наснився обом одночасно. Вони повернулися у свою стихію. Вони готові до бою.

— Додому не можна. Що б там не було.

— Само собою. Спробуємо відірватися?

— Можна, а смисл? Так і будемо потім на пальцях гадати, хто і як на нас вийшов?

— Ясно, — Антон, скривившись, провів себе рукою по тому місцю, де скальпель хірурга залишив шрам. — Моя мобільність поки що під сумнівом... Гаразд, от і спробуємо мене в ділі. Гайда, викладай на ходу...

До «БМВ» Антон підійшов сам. Відчинив багажник, недбало закинув рюкзак, зосереджено почав щось перекладати, зиркаючи з-під руки на екіпаж «вольво». Двоє, що повністю підходили під Вітин опис, тупцяли біля машини, третій, водій, прочинив дверцята з свого боку і теж висунувся. Що, більше нікого? Схоже. Трійця крутить головами. Воно й не дивно: чоловік з’явився, зате жінка зникла. Антон неквапно захлопнув багажник, почасти для театрального ефекту, почасти через те, що швидкі й різкі рухи завдавали йому дискомфорту, вмостився за кермо, завів мотор. Щось йому не сподобалося, він вийшов, залишивши дверцята прочиненими, відкрив капот, знову скосувавши в бік супротивника. Ага, хлопці занепокоєні його явним наміром їхати, не дочекавшись напарниці. Щось із мотором, добре, затримка доречна, та й виходу нема, події треба форсувати, а то й цей, чого доброго, змиється...

Голомозий та стрижений, розстебнувши блискавки своїх спортивних курток, рушили до Антона.

Все сталося, коли вони подолали половину відстані між «вольво» й «БМВ». Віта з’явилася з іншого боку, увага водія «вольво» була прикута до напарників, він не помітив її, він лише зойкнув, коли дуло «кольта» з силою ткнулося йому в голову.

— Не рипайся, козел, — голосним уривчастим шепотом звеліла Віта. — Руки на бублика! — вона рубонула стволом так, що подряпала череп водили, з подряпини відразу зацебеніла кров.

Стрижений і голомозий були метрах у десяти від Антона. Він стежив за подіями, тому закрив капот і обійшов машину зліва, залишивши прочиненими дверцята з боку водія.

— Ворушися! Посунься праворуч і повзи вниз! — віддавала Віта накази.

Антон уже розташувався так, щоб бути захищеним машиною. Парочці бойовиків залишалося до «БМВ» метрів чотири, один з них навіть вигукнув на ходу:

— Алло, мужик!

— Я? — Антон повернувся до них, його правиця вже стискала руків’я «берети», за кілька секунд ствол буде дивитися на...

Водій «вольво» вдарив рукою по сигналу, одночасно падаючи на сидіння і, вивернувшись, беркицьнув ногою, сподіваючись дістати ударом Віту. Йому таки вдалося зачепиги її коліно. Відчувши цей рух, Віта натисла на курок, але все ж таки спізнилася — куля, призначена для того, щоб пробити череп ворога, влучила в лобове скло, на лежачого водилу посипалися друзки. Тим часом він рвонув зсередини ручку передніх дверцят, штовхнув їх, і у відчайдушному, якомусь неможливому навіть для професійного трюкача ривку кинув своє тіло вперед, у пройму. Удар по коліну змусив Віту на якусь мить втратити рівновагу, і вона люто вліпила у водилу дві кулі, а потім, не чуючи його криків, упала вниз, на асфальт, під колеса машини — на вереск автомобільного сигналу бойовики синхронно повернулися, вихоплюючи в повороті зброю, і побігли, перетинаючи по діагоналі привокзальну площу, розбігаючись, професійно пригинаючись і стріляючи на ходу. Антон, про якого на мить забули, викинув руку з револьвером з-за машини, поклав її на дах «БМВ», перехопив для зручності лівою і відкрив вогонь. Стрижений рвучко зупинився, зробив за інерцією ще кілька кроків і рухнув обличчям униз, розкинувши руки. Голомозий зрозумів, що опинився поміж двох вогнів, і перекотився, виходячи з сектору обстрілу, пославши кулю в бік Антона, потім — у Віту, прикриту від куль дверцятами «вольво».

У повітрі над привокзальною площею лунали зойки, жіночий вереск, протяжні волання, переляканий дитячий плач, густа чоловіча лайка. Здавалося, вся площа почала рухатися. Таксисти присідали за свої машини чи сповзали на дно салонів, деякі машинально намацували монтировки, а в кого були — газові пістолети. Вантажники відштовхували свої важкі возики, об які перечіплювалися перелякані громадяни, що бігли врізнобіч. Люди налітали одне на одного, деякі падали, збиті з ніг. Крізь галасливий переляканий натовп із лайкою продиралися плямисті омонівці з автоматами напереваги, пепеесники намагалися навести хоч якийсь порядок, пробуючи визначити, звідки стріляють, аби по можливості триматися від небезпечного місця якомога далі: за те, щоб лізти під кулі, їм не платять.

Оцінивши обстановку, голомозий скочив на ноги, викинув зброю і кількома стрибками зник з поля зору, пірнувши до підземного переходу, що вів до колій. Антон, помітивши омонівців у небезпечній близькості до Віти, відкрив праві передні дверцята «БМВ» і в лічені секунди опинився за кермом. Машина рвучко зірвалася з місця. Віта вже мчала до неї, не реагуючи на накази зупинитися, котрі, щоправда, тонули в океані криків. Татакнула коротка автоматна черга, спровокувавши нову хвилю переляканих зойків. Стріляли в повітря, наступна черга, за всіма правилами, могла вдарити прицільно, тож Віта бігла, ривками кидаючи своє тіло то ліворуч, то праворуч. Антон спрямував машину до неї, вони нарешті зустрілися, і він крутонув руля вправо, даючи їй можливість забратися на заднє сидіння. Йому довелося збавити швидкість, прогуркотіла друга черга, кулі свиснули майже поряд.

— Пригнися! — проволав Антон, розвертаючи машину на сто вісімдесят градусів, підставившись на мить кулям, але третя черга теж пройшла мимо— він уже натиснув на газ, і машина помчала униз по вулиці через міст, у бік центру. Услід дали чергу швидше для очищення совісті, ніж із надією влучити.

— Перекриють вулиці! — прокричала ззаду Віта.

— Знаю! Встигнемо!

Виїзд